Анонс: поводир українського кіно

Ви ще не бачили стрічки Олеся Саніна «Поводир»? Тоді я вам… заздрю! У вас іще все попереду: епізоди, коли «мурашки по спині» й «клубок у горлі», дуже красиве, болісне кіно, дуже «наше», душею впізнаване, як народна пісня, яку ти раніше, здавалося б, ніколи й не чув…

Що можна розказати про цей фільм? Спочатку кілька фактів.

Драматична сюжетна лінія стрічки заснована на реальних подіях і свідченнях – всерадянський з’їзд кобзарів 1934 року в Харкові. Кобзарів, співців народного духу і козацьких вольностей зібрали нібито на з’їзд у столиці радянської України для того, щоб стратити «оптом». Совєти боялись лірників, адже ті були живими носіями всенародної свідомості. Тому зібрали їх хитрістю в Харкові, а потім розстріляли. Та «Пісня не козак – її не вб’єш» говорить один із головних героїв Іван Кочерга своєму юному поводирю Пітеру — американському хлопчику, батька якого вбили працівники НКВД та почали розшукувати і його самого. Він намагається втекти і зустрічає сліпого кобзаря Івана, і стає його поводирем. Історія про підлість, зраду, кохання і вірність — цього досить, щоб дивитися і плакати.

До слова, драму «Провідник» номіновано на «Оскар». Проте немає великого значення – чи отримає фільм цю нагроду. Адже для західного глядача – це лише красива картинка з сумною історією. Хіба, якщо хтось з іноземців загляне глибше, то отримуємо відгуки типу: «ми тепер зрозуміли, що ви там робили на Майдані. Чому ви в ХХІ сторіччі готові брати камінь, пляшку з запальною сумішшю і голими-босими із дерев’яним щитом іти на озброєну армію…»


Повернутися
29.01.2015
Категорія: Культура
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Незалежність нашої країни складається із нас, наших життів, наших вчинків і наших рішень. Незалежність це не дань і навіть не день. Не парад і не пишне свято.  Її можна порівняти хіба з повітрям – по справжньому незалежність можна відчути тільки тоді, коли її бракує, коли вони зникає або її у вас відбирають. Українці знають ціну незалежності.  Останні чотири роки ми засвоювали цей урок.

    Справжня незалежність не починається з "усього", вона починається з "нуля". Сьогодні. Через бруд, кров, піт, мозолі, могили... Зрештою, останні чотири роки – це лише верхівка «айсберга», з яким ми зіткнулися. Насправді ми двадцять сьомий рік перебудовуємо на нормальний будинок «казарму», споруджену радянськими архітекторами-деміургами. Вони, незалежно від задуму, вміли будувати тільки казарми…  Хмара пилу від нашого «будівництва» осідала довгі роки, заступаючи нам зір, і аж тепер простір довкола потрохи розвиднюється.  Стало видно людей, які відстоюють, впроваджують нове, підтримують, формують, будують, ризикують, не мовчать, не падають духом і не дають іншим, групуються, тягнуть гуртом, вірять… Разом ми збудували власну державу. Тепер треба поліпшувати її якість.