Анонс: поводир українського кіно

Ви ще не бачили стрічки Олеся Саніна «Поводир»? Тоді я вам… заздрю! У вас іще все попереду: епізоди, коли «мурашки по спині» й «клубок у горлі», дуже красиве, болісне кіно, дуже «наше», душею впізнаване, як народна пісня, яку ти раніше, здавалося б, ніколи й не чув…

Що можна розказати про цей фільм? Спочатку кілька фактів.

Драматична сюжетна лінія стрічки заснована на реальних подіях і свідченнях – всерадянський з’їзд кобзарів 1934 року в Харкові. Кобзарів, співців народного духу і козацьких вольностей зібрали нібито на з’їзд у столиці радянської України для того, щоб стратити «оптом». Совєти боялись лірників, адже ті були живими носіями всенародної свідомості. Тому зібрали їх хитрістю в Харкові, а потім розстріляли. Та «Пісня не козак – її не вб’єш» говорить один із головних героїв Іван Кочерга своєму юному поводирю Пітеру — американському хлопчику, батька якого вбили працівники НКВД та почали розшукувати і його самого. Він намагається втекти і зустрічає сліпого кобзаря Івана, і стає його поводирем. Історія про підлість, зраду, кохання і вірність — цього досить, щоб дивитися і плакати.

До слова, драму «Провідник» номіновано на «Оскар». Проте немає великого значення – чи отримає фільм цю нагроду. Адже для західного глядача – це лише красива картинка з сумною історією. Хіба, якщо хтось з іноземців загляне глибше, то отримуємо відгуки типу: «ми тепер зрозуміли, що ви там робили на Майдані. Чому ви в ХХІ сторіччі готові брати камінь, пляшку з запальною сумішшю і голими-босими із дерев’яним щитом іти на озброєну армію…»


Повернутися
29.01.2015
Категорія: Культура
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...