ВІВЦІ Ж МОЇ, ВІВЦІ…

На Дрогобиччині — найбільше в Україні поголів’я племінних овець

У Міністерстві агрополітики ледь не за кожної нагоди згадують, як швидко Україна використовує квоти на експорт меду, яблучного соку, зерна… І тихенько замовчують, яка у нас плачевна ситуація з м’ясом. Наприклад, ані торік, ані від початку цього року Україна, яка начебто має більш як мільйонне поголів’я кіз та овець, не змогла поставити до ЄС жодного кілограма баранини. Більше того, навіть наші ресторани не завжди можуть придбати достатньо цього цінного м’яса. То куди зникає українська баранина і чи є вона насправді, а також з якими проблемами стикаються ті, хто хоче займатись вівчарством у нашій країні? Про це кореспондент «ВЗ» дізнавалась під час відвідин фермерського господарства «Меринос-Захід», яке має найбільше в Україні поголів’я племінних овець.

Овеча ферма у селі Летня, що на Дрогобиччині, – величезна навіть за європейськими мірками. Тут утримують приблизно 1800 тварин. Це одна з трьох ферм господартсва «Меринос-Захід». Перше, що впадає у вічі, – ферма не обгороджена, тож на територію може зайти будь-хто. Від огорожі власники відмовились свідомо – тут готові ділитись досвідом з кожним, хто зацікавиться сучасним вівчарством. Доріжки вимощені бруківкою, біля стаєнь стоїть сучасна компактна техніка, неподалік під охороною електропастуха пасуться підстрижені вівці. Важко повірити, що ще кілька років тому це була закинута колгоспна ферма, поросла деревами та гігантськими борщівниками. Борщівник остаточно не вдалося вивести й досі, але якщо його скошувати молоденьким, то він не лише не отруйний, а й є прекрасним кормом для тварин.

Нові павільйони для тварин – просторі і світлі. У просторих стайнях – чисто і пахне свіжою соломою. Виявляється, аби вівці добре росли, у стайнях має бути достатньо повітря та світла. Для цього у старих приміщеннях довелось піднімати стелі, а нові будувати вже з урахуванням європейських норм. Європейські породи овець прекрасно почуваються у тутешньому кліматі і можуть витримувати до 30 градусів морозу. Опалення у стайнях не потрібне. У деяких стійлах поряд з вівцями стоять і кози – ці тварини прекрасно ладнають між собою, оскільки мають спільного прародича – муфлона. Однак у планах господарства – створити окрему козячу ферму, а також запустити цех з виготовлення сирів.

Зі столичного офісу –в дрогобицьке село

Власник господарства Дмитро Огньов міг би годинами розповідати про своїх тварин. Важко повірити, що вівчарством він почав займатись випадково. Родина Огньових мешкала у Києві. Через погану екологію у столиці старший син Дмитра Огньова потерпав від алергій. Відтак сім’я вирішила змінити місце проживання. Спочатку переїхали до Одеси, а потім перебрались на Дрогобиччину, оскільки Дмитро родом з цих країв.

«Купили занедбану ферму у Почаєвичах під Дрогобичем. Вирішили зробити фермерське подвір’я: завести кількох корів, купити кролів, курей. Але досвіду у сільському господарстві не мали. Вирішив подивитись, як працюють ферми у Європі. Так склалось, що спочатку мене повезли на овечу ферму. Коли зайшов всередину і побачив цих тварин, зрозумів, що буду займатись саме вівцями. І хоча це не відповідало нашому стилю життя, рідні поставились з розумінням», – розповідає Дмитро.

Утім, європейський досвід – одне, а робота в українських реаліях – зовсім інше. На виділення першої ділянки землі під фермерське господарство пішло майже півтора року. «Тодішній голова району чітко озвучив цифри, скільки треба дати за кожен гектар виділеної землі. Ми відмовились. Почалася справжня війна, але ми її виграли. Після того випадку особливих проблем не було, – каже фермер. – На сьогодні основна складність при виділенні землі для ведення фермерського господарства – узгодження з місцевими радами. Це катастрофа. Якщо сьогодні район та область готові виділити землю, то в селі принципово стоять – «ні, бо це наше». Хай краще заростає борщівником і змії повзають, але не віддамо. Бувають дуже неприємні ситуації. Наприклад, в одному селі сказали, що готові виділити ділянку, але ми маємо зробити шматок дороги і поставити вікна в школі. Ми робимо дорогу, ставимо вікна. А вони кажуть – це тільки початок… далі – нові умови. Інша проблема – розпайовані землі. Аби щось вирощувати на землі, її треба брати в оренду щонайменше на 12-15 років. Але люди хочуть віддавати лише на рік. У мене був випадок, коли ми взяли в оренду землю, яка багато років не оброблялась. Загнали техніку, викорчували корчі, переорали, пройшлись дисками. Загалом вклали в ділянку десь 30 тисяч доларів. І коли поле вже було готове, люди прийшли і позабивали свої палі. Звичайно, не усі такі, але достатньо двох-трьох таких хитрих пайовиків, які мають паї посередині ділянки, і все, ти не можеш обробляти це поле. А основна маса пайовиків через них страждає. Так само з сільськими громадами – більшість хоче, аби в селі щось змінювалось, з’являлась хоч якась робота, але завжди знаходяться кілька осіб, які колотять воду. Мовляв, у нас хочуть забрати землю. Як забрати? Земля ж в оренді, продати її не можна».

Головне – «правильні» гени

Дмитро Огньов зізнається, що з першою фермою у Почаєвичах наробили чимало помилок. Насамперед через те, що почали відновлювати старі приміщення – радились з нашими науковцями, далекими від практики. Тепер співпрацюють лише з австрійськими спеціалістами. Саме з Австрії та Німеччини привозять і тварин, хоча це й недешеве задоволення. Якщо в Європі один племінний баран коштує 200-250 доларів, то поки доїжджає до України, його ціна зростає більш як вдвічі, адже окрім витрат на транспортування, є ще купа непотрібних офіційних платежів. «А тварин треба завозити постійно, аби оновлювати кров. Без цього правильна селекційна робота неможлива. А у нас основний напрямок зараз не м’ясо, а селекція. В Україні ж племінного поголів’я практично нема, тому варіант купувати чи обмінюватись тваринами з іншими фермами неможливий. Документально зареєстровано близько 500 господарств, але є від сили п’ять-шість господарств, які реально працюють. Вони хочуть з нами працювати, постійно звертається Запорізький інститут, але хорошого поголів’я у них нема. А який сенс схрещувати з гіршим?».

 Те, що в Україні так багато «мертвих» ферм, пояснюють просто. До 2014 року у нас були державні дотації на розведення кіз та овець. На кожну тварину з бюджету на рік виплачували кількасот гривень. Аби отримувати ці дотації, створювали сотні липових господарств і поголів’я постійно зростало. Але лише на папері.

«На початок року в Україні було десь 1,2 млн. овець за офіційною статистикою. За фактом якщо є 300 тисяч – уже добре. Якби офіційні дані відповідали дійсності, то з такого поголів’я щороку ми мали б отримувати близько півтора мільйона ягнят. Уявляєте, який потенціал. А так у нашому господарстві є три тисячі, там десь ще тисяча, там дві. Решта – у селян, – каже Дмитро Огньов. – Лише Саудівська Аравія пропонувала Україні квоту на мільйон туш овець на рік. А ми не можемо їх поставити, бо у нас їх нема. Європа каже, наступного року ми вам збільшимо квоту ще на 40%. Це як насмішка. Вони знають, що нема господарств, які могли б відправити туди м’ясо. Ми спочатку також думали про експорт, але товарна партія – від 20 тонн. Враховуючи, що одна тушка це 20-24 кг, то за раз треба забити до тисячі ягнят. Разово ми можемо стільки відправити, але систематичні поставки організувати не зможемо. Поки що ми постачаємо м’ясо лише у нашому регіоні. І то часом змушені відмовляти замовникам».

За словами пана Огньова, якби у регіоні було більше фермерів, які б займались вівчарством, то, скооперувавшись, легше було б працювати. Йдеться не лише про формування експортних партій, а й навіть про придбання нової техніки. Відтак фермер намагається популяризувати вівчарство в регіоні та сприяти створенню невеликих, на 500-600 голів, сімейних ферм.

«Переконаний, що фермерство має бути саме сімейним бізнесом, адже робота у сільському господарстві непередбачувана. Тут нема свят чи вихідних. Сьогодні дощ впав, завтра сніг. Треба щодня коригувати роботу, приймати рішення. А це може лише власник, а не найманий персонал. Тому у Європі основна частина ферм – сімейні господарства. Наприклад, найбільша ферма в Австрії – 600 овець, – каже фермер. – Великі ферми – це ризики, пов’язані з кормовою базою. Наприклад, у нас у Летні лише 20 га власної землі, решта – пайова. Завтра прийде компанія, яка запропонує пайовикам на 100 гривень більше, і люди кажуть, вибачай, але я свою землю забираю. З тваринами що тоді робити? Та возити корми далі, ніж 3-5 кілометрів, недоцільно. У всьому світі фермер має мати землю поряд з господарством. Та й для нашого регіону такі сімейні ферми, не обов’язково овечі, а й козячі чи коров’ячі, – прекрасний варіант зайнятості. Тим більше, що Західна Україна прекрасно підходить для тваринництва».

І хоча фермер на власному прикладі доводить, що сільське господарство може бути прибутковим бізнесом, визнає – серед молодих людей це не модно. А тому діти наших аграріїв часто відмовляються продовжувати батьківську справу. Аби привити дітям любов до тварин змалку, на фермі у Летні цього року вже вдруге працюватиме літній табір для дітей.