Незламна «Мрія»

У 16 років — зв’язкова УПА

Бабця Євгенія часто прикладає до очей хустинку. Рука, що перебирає пожовклі від часу фотографії, тремтить… Жінка зізнається: хоч і минуло з тих часів більше півстоліття, але пережите не забувається.

Ще в юні літа Євгенія Воробець боролася за волю України на рідній Монастирищині, була зв’язковою в Організації Українських Націоналістів, куди вступила п’ятнадцятирічною. Саме за це патріотка відбула 17 років сибірських таборів. Тоді їй виповнилося лише 16…

Її родина з діда-прадіда жила на Монастирищині. І любов до України в її душі теж з діда-прадіда.

— Я народилася у 1927 році у селі Ковалівка. Тоді Україна була під Польщею, але у нашому роду всі — і старі, і малі, любили Україну і мріяли про її незалежність, — розповідає Євгенія Іванівна. — Я ще до школи не ходила, а вже гімн України знала як співати… Єдина на ціле село закінчила сім класів школи, але формувати життя мене почало у «Просвіті». Ми співали, ставили вистави, ходили у гуртки… Я хоч і наймолодша серед усіх, проте  завжди була зачинщицею у всьому, рахувалась «перша дівка на селі»,— сміється бабця Євгенія.

Вона з дитинства пам’ятає, як  її рідна земля опинилася в окупації.

— 1939 рік був дуже тяжким. До нас прийшла радянська влада, прямо скажу: москалі! У нас, на Західній Україні, їх так і називали. Не минуло й півроку,  як ми побачили справжнє звіряче обличчя «комуни»:  звірські катування та жорстокі вбивства... Тоді у кожній хаті хтось був в ОУН, бувало, воювали цілими сім’ями — батьки, сини і доньки... Я теж прийняла присягу й отримала псевдо «Мрія». Не тільки я вступила до ОУН, разом зі мною було багато наших хлопців та дівчат, але я наймолодша виявилася, — веде далі Євгенія Іванівна. Вона розповідає, як її друзі з Організації українських націоналістів пішли в ліс і звідти боролися проти ворога. А Євгенія стала у них зв’язковою. Хоч і підлітком була, але справно передавала вісточки повстанцям від активістів із навколишніх сіл. Пригадує, як до дальнього села сама йшла лісом цілу ніч, стерши ноги до крові. Мама плакала, жаліла мене дуже, я ще мала тоді була… А я їй на те: «Мамо, не плач, я вже того не покину, ми ж присягали — «Здобудеш українську державу або загинеш у боротьбі за неї…». Колись розкажете, як ми за волю України стояли…

Вона залишилася зв’язковою і тоді, коли працювала секретаркою у сільській раді. Спершу не хотіла йти працювати до «совітів», але потім зрозуміла, що таким чином може дізнаватися більше цінної інформації і передавати її побратимам…

«Ніхто не знав, що я зв’язкова, розказує бабця Євгенія, бо то дуже секретна робота була, але видали свої. Дівчина знайома здала, сексотка, ми їй довіряли, вона теж була з нами в ОУН, а насправді мене і багато наших москалям «помельдувала»… Вона ще й нині живе, та зрадниця, але суд — якщо не людський, то Божий, її обов’язково знайде…»

Зрадила подруга по підпіллю

У 1945 році її арештували. «Аби не брати у батьківській хаті, енкаведисти (а я ж їх знала, їсти їм деколи давала, бо то голота!)  прийшли до мене і кажуть: «Йдемо з нами, буквально на 5 хвилин», — пригадує жінка. — Я вже знала,  на які «п’ять хвилин» мене ведуть... Так   опинився в підвалах КДБ і почалися кола пекла. Сиділа Євгенія в застінках чортківської тюрми. Пригадує, як її вперше завели до камери, де людей — напхом напхано, по 30 в одній камері.

— Цілий рік я сонця і світу Божого не виділа, — каже бабця. — А ще й тортури безкiнечні... Дай, Боже, щоб нікого не катували так, як мене... Кидали на підлогу, топтали чобітьми по голові, били нагайками і грубими палицями по ногах, руках. Били так, що аж шмаття летіло, а я в думках проказувала «Отче наш»...   Катували мене без перепочинку, я вже не знала, де день, а де ніч. Коли була на межі між життям і смертю, лише тоді  відправляли в карцер. Скільки там наших дівчат повмирало, я дивом вижила… Незважаючи на жорстокість слідчих, під час допитів я нікого не виказала, — гордо мовить Євгенія Іванівна. — Про себе розказувала все, а про побратимів — ні слова... Тих, хто інших «позакладав», трохи потримавши, відпустили, а мене судило «особоє совєщаніє» — дали десять років виправно–трудових таборів суворого режиму…

Цілий місяць їхала з такими ж арештантами у дірявому товарняку аж у далекий і невідомий їй Челябінськ — «на конець світа». Там-інше пекло: холод, голод, непосильна для 17-річного підлітка, ще практично дитини, важка фізична робота… Відбувши 10 років таборів, змогла побачитися з рідними, яких по її арешті теж вивезли до Сибіру, не пошкодувавши ні старенької бабці, ні малих братика та сестрички…  Бабуся рідного дому більше ніколи й не побачила-там, у промерзлій сибірській землі, знайшла свій вічний спочинок. Жінка пригадує, що табірний режим ослаб тільки після смерті Сталіна. Тоді в’язням дозволили виходити у місто, вони могли вільніше спілкуватися. Там вона й зустріла свою долю — майбутнього чоловіка Григорія Воробця, котрий теж був вивезений через членство його сестри в УПА. Він і сам, хоч тоді ще був дуже юним, допомагав повстанцям, чим міг, розповідає історію свого чоловіка бабця Євгенія. І тут же сумно додає: — Боже мій, як згадаєш все те...

«Україна обов’язково переможе!»

Каже, повернувшись додому через довгих 17 років, перетерпіли теж чимало… Життя було нелегким, але завжди знали, що «Україна має ще бути». Дуже раділи, коли  наша держава стала незалежною. Я як у 80-ті побачила   синьо-жовтий прапор, який чоловік тихцем привіз мені в дарунок, аж охнула...  А нині прапори навіть на балконах люди вивішують, — усміхається пані Євгенія, радіючи такому патріотизму. З молодих літ вона мріяла, аби Україну, за яку вона боролася, так любили і дорожили нею всюди.

Нині вона хоч і в поважному віці, але позицій не здає. Вже немає на цьому світі її чоловіка, та й саму бабцю Євгенію здоров’я підводить, але її інтерес до життя і любов до України з роками не ослабли. «Телевізор якщо дивлюся, то нігди не кіна, а тільки політику, — зазначає бабця. — Було б здоров’я, поїхала б і нині на АТО… Я вже раз так за Україну боролася!

Тепер, наголошує, в України теж не прості часи, але, впевнена, за роки незалежності у нас виросло молоде покоління патріотів, таких, як усі учасники АТО, волонтери, що їм допомагають, усі небайдужі патріоти… Як оті зовсім юні курсанти, котрі у Криму співали Гімн України. І ця молодь нікому не дозволить змінити наш поступ до волі. Навіть силою. Україна обов’язково переможе!

Прощаючись, не втримуюся, аби не спитати банальне: чи не шкодує, що життя склалося саме так, що її переконання коштували їй свободи? У відповіді бабці Євгенії не сумнівалася: не шкодує... «Тільки нині, незважаючи на всі 24 роки незалежності, наша країна потрохи стає такою, за яку ми боролися. Якби життя повернути, я би вчинила так само. Ні про що не жалкую і щиро люблю свою Україну!»

 
 

Повернутися
02.04.2015
Категорія: Історія
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Буддиська притча розповідає про старого монаха, котрий так повчав своїх молодших колег: «Перший раз, коли сарна впала мені в юшку, я вилив усе на землю. Потім я викидав сарну, але їв юшку. Пізніше я їв усе разом – і сарну, і юшку. Нині ж, якщо якась сарна намагається вилізти з юшки, я заштовхую її назад…»

  Буває так, що невдача може бути основою успіху. Майже дев’яносто років тому журналіст Вільям Боліто написав: «Найважливіше в житті полягає не в тому, щоб максимально використовувати свої успіхи. Кожен дурень здатний на це. Насправді важливим є вміння  отримувати користь з наших втрат. Це вимагає розуму; в цьому і полягає різниця між розумною людиною і дурнем…»

 У житті усе несподіване й непередбачуване. То воно тобі підкидає удачу, то розчарування. Головне-не зупинятися, а продовжувати жити. Можливості потрібно не лише використовувати. Їх потрібно відбирати, виривати від життя, повністю вловлювати і не випускати! Коли доля підкидає тобі якийсь шанс, за цю зачіпку потрібно хапатися, що є духу! Для цього і є життя…

Навіть коли здається, що все проти вас, зусилля та наполегливість можуть бути вашими конкурентними перевагами. Ба більше, вони можуть бути тією єдиною перевагою, яка вам справді потрібна. Як казав класик: якщо важко досягти успіху, потрібно докласти більше зусиль.