ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №70

Усі ми граємо у перегони з часом.  Смертна людина мусить мати хоча б щось, за що триматися. Що це – кожен вибирає і вирішує для себе сам.  Як на мене, це – шанс.

Шанс залишити щось після себе. Шанс стати прикладом для своїх малих/дорослих/ще не народжених дітей.   Шанс створити сім'ю своєї мрії. Шанс вписати своє ім'я в підручник історії,  хай навіть на останню сторінку і олівцем.
 Не важливо, про яку сферу мого життя йде мова. Важливо, що я, як і ви, багато чого боюся втратити. Але найбільше я боюся втратити свій шанс… І нехай це всього лише шанс, але перед неминучістю смерті він виглядає як щось неймовірне.

Вся Україна нині нагадує такого собі не надто успішного школяра, який наприкінці останньої четверті не подає жодних ознак того, що може добре закінчити навчальний рік. Незакінчена війна, незакінчені (а в багатьох галузях ще  не розпочаті) реформи, обіцяні, але такі небажані вибори - увесь цей комплекс проблем ніде не подінеться нинішнього літа й тяжітиме дамоклевим мечем над кожним із нас. Отже, не залишається нічого іншого, окрім як посилено готуватися до «перескладання» іспитів. Добре, що історія все ще дає нам такий шанс.


Повернутися
02.06.2016
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Незалежність нашої країни складається із нас, наших життів, наших вчинків і наших рішень. Незалежність це не дань і навіть не день. Не парад і не пишне свято.  Її можна порівняти хіба з повітрям – по справжньому незалежність можна відчути тільки тоді, коли її бракує, коли вони зникає або її у вас відбирають. Українці знають ціну незалежності.  Останні чотири роки ми засвоювали цей урок.

    Справжня незалежність не починається з "усього", вона починається з "нуля". Сьогодні. Через бруд, кров, піт, мозолі, могили... Зрештою, останні чотири роки – це лише верхівка «айсберга», з яким ми зіткнулися. Насправді ми двадцять сьомий рік перебудовуємо на нормальний будинок «казарму», споруджену радянськими архітекторами-деміургами. Вони, незалежно від задуму, вміли будувати тільки казарми…  Хмара пилу від нашого «будівництва» осідала довгі роки, заступаючи нам зір, і аж тепер простір довкола потрохи розвиднюється.  Стало видно людей, які відстоюють, впроваджують нове, підтримують, формують, будують, ризикують, не мовчать, не падають духом і не дають іншим, групуються, тягнуть гуртом, вірять… Разом ми збудували власну державу. Тепер треба поліпшувати її якість.