ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №70

Усі ми граємо у перегони з часом.  Смертна людина мусить мати хоча б щось, за що триматися. Що це – кожен вибирає і вирішує для себе сам.  Як на мене, це – шанс.

Шанс залишити щось після себе. Шанс стати прикладом для своїх малих/дорослих/ще не народжених дітей.   Шанс створити сім'ю своєї мрії. Шанс вписати своє ім'я в підручник історії,  хай навіть на останню сторінку і олівцем.
 Не важливо, про яку сферу мого життя йде мова. Важливо, що я, як і ви, багато чого боюся втратити. Але найбільше я боюся втратити свій шанс… І нехай це всього лише шанс, але перед неминучістю смерті він виглядає як щось неймовірне.

Вся Україна нині нагадує такого собі не надто успішного школяра, який наприкінці останньої четверті не подає жодних ознак того, що може добре закінчити навчальний рік. Незакінчена війна, незакінчені (а в багатьох галузях ще  не розпочаті) реформи, обіцяні, але такі небажані вибори - увесь цей комплекс проблем ніде не подінеться нинішнього літа й тяжітиме дамоклевим мечем над кожним із нас. Отже, не залишається нічого іншого, окрім як посилено готуватися до «перескладання» іспитів. Добре, що історія все ще дає нам такий шанс.


Повернутися
02.06.2016
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.