ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №70

Усі ми граємо у перегони з часом.  Смертна людина мусить мати хоча б щось, за що триматися. Що це – кожен вибирає і вирішує для себе сам.  Як на мене, це – шанс.

Шанс залишити щось після себе. Шанс стати прикладом для своїх малих/дорослих/ще не народжених дітей.   Шанс створити сім'ю своєї мрії. Шанс вписати своє ім'я в підручник історії,  хай навіть на останню сторінку і олівцем.
 Не важливо, про яку сферу мого життя йде мова. Важливо, що я, як і ви, багато чого боюся втратити. Але найбільше я боюся втратити свій шанс… І нехай це всього лише шанс, але перед неминучістю смерті він виглядає як щось неймовірне.

Вся Україна нині нагадує такого собі не надто успішного школяра, який наприкінці останньої четверті не подає жодних ознак того, що може добре закінчити навчальний рік. Незакінчена війна, незакінчені (а в багатьох галузях ще  не розпочаті) реформи, обіцяні, але такі небажані вибори - увесь цей комплекс проблем ніде не подінеться нинішнього літа й тяжітиме дамоклевим мечем над кожним із нас. Отже, не залишається нічого іншого, окрім як посилено готуватися до «перескладання» іспитів. Добре, що історія все ще дає нам такий шанс.


Повернутися
02.06.2016
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Сучасне життя —  лернейська гідра, яка щодня нарощує нові голови замість тих, що ми вчора з такими зусиллями зрубали. Порівняння «час – це гроші» в двадцять першому столітті остаточно втратило свою актуальність. Гроші більше не мають значення, а от час має. Його не заробиш, не вкладеш, не примножиш, не подаруєш, не накопичиш, не візьмеш в кредит і навіть не вкрадеш. Він знецінює наші ресурси, забирає шанси і постійно вкорочує нам віку, даючи поблажку хіба що до вину та пірамідам.

 Ми часто забуваємо, що час — єдина річ, якою ми не можемо керувати і тратимо купу часу на читання  трактатів  про тайм-менеджмент. Говорячи, що ми маємо час, ми плутаємо підмет та додаток…

Французький поет П’єр Буаст стверджував, що час часто вбиває тих, хто намагається вбити його. Тим часом українські неокласики впевнені, що за ставленням до нього (хоча, зрештою, не лише до нього) існує тільки два типи людей: перші сидять на березі річки і чекають, доки течією пропливе труп ворога, і другі – це ті, хто цих ворогів пускає за водою…  Хоча є ще й треті. Вони, власне, і є вороги.