ОБІЦЯЮТЬ НЕ ПОКИНУТИ ДО СМЕРТІ, А ЧЕРЕЗ РІК – РОЗЛУЧАЮТЬСЯ…

Чому шлюби молодих – найменш живучі?

Торік одружилося майже 300 тис. пар. Розлучилося – близько 130 тис. Такі дані наводить Держкомстат України. Найменш живучі шлюби – укладені менше двох років тому. Соціологи підрахували: 20% пар розлучається… у перший же рік! Ще 20% – наступного року. 44% шлюбів руйнується у перші шість років. Після 10 років дедалі менше подружніх пар виявляють бажання повернутися до холостяцького життя. Чому?.

«Молодь лінується поцікавитися психологією стосунків, сподівається на “якось то буде”. Потім з’ясовується, що у них різні цінності, а напрацювати спільні не встигають, бо ліньки. Шлюб – це човен з двома веслами. Якщо гребуть обоє – допливуть до берега. Якщо тільки один – такий шлюб дасть тріщину. У парі немає “я” – є “ми”. Поки подружжя цього не зрозуміє, постійно виникатимуть непорозуміння, – переконана лікар-психотерапевт, член Української спілки психотерапевтів Тереза Гевко. – Ідеальний шлюб – не той, у якому немає проблем, а той, у якому партнери навчилися давати з ними раду. Своїм клієнтам, які перебувають на межі розлучення, ставлю у приклад пари, котрим вдалося зберегти шлюб, попри те, що пережили найстрашніше – чоловік пішов на війну, дружина весь цей час його чекала… Буває, що чоловік на двох протезах вертається, а дружина дякує Богу за те, що вернувся живим. В обох змінюються цінності. Такі люди не будуть сперечатися, “яка у мене машина, яка у тебе квартира”. Ось чому наші бабусі-дідусі рідше розлучалися. Війна навчила їх дорожити стосунками».

“Коли запитую у молодих, як готуються до шлюбу, здебільшого відповідають: “Сукню вже пошили. Але ресторан ще не вибрали”. Не про це йдеться! Цікавлюся, хто яку роль виконуватиме у сім’ї, як розподілятимуть фінанси. Знизують плечима, – ділиться з «Високим Замком» спостереженнями директор Центру розвитку дитини, ведуча дошлюбних наук при ужгородському Хрестовоздвиженському греко-католицькому кафедральному соборі Ольга Карабіньош. – Дівчата бувають категоричні: “Главою сім’ї має бути чоловік!” Питаю, чому. “Він повинен забезпечувати мене і дітей”, – пояснюють. “Добре, – кажу, – а що буде, як не зможе принести гроші додому?” “Це – його проблема!” Як довго проіснує такий шлюб? У житті всяке може трапитися. Фірма, на якій працює чоловік, може закритися. Навіть його власний бізнес може “прогоріти”. Якщо жінка тимчасово замінить чоловіка, підставить плече, сім’я гідно вийде з цієї ситуації. Якщо буде влаштовувати скандали, “сипати” звинуваченнями і образами, чоловік шукатиме заспокоєння у чарці, комп’ютері, у залі ігрових автоматів або в обіймах іншої жінки.

Є пари, які запевняють, що обоє будуть виконувати роль глави сім’ї. Це – неможливо хоча б з огляду на те, що кожен з них тягнутиме покривало на себе. Приймати рішення мусить хтось один, і не тільки приймати, а й відповідати за них. Бо часто буває, що чоловік усім домашнім роздає накази, а потім – “умиває руки”. Це називається “безвідповідальне лідерство”. Жінка главою сім’ї “на повну ставку” бути не може тільки тому, що у певні періоди життя не зможе стояти біля родинного штурвала: у період вагітності, годування грудьми, зрештою, протягом усієї відпустки з догляду за дитиною. Хоча за моїми спостереженнями, – далі веде пані Ольга, – чоловіки зараз більш охоче погоджуються на те, щоб розділити із жінкою декретну відпустку, і це – хороша тенденція”.

На думку Ольги Карабіньош, молоді пари розлучаються, бо до шлюбу були впевнені, що зможуть змінити партнера (“зараз він такий, але коли почнемо жити разом – я його “переінакшу”). Але це – неможливо у принципі. Ще одна причина – бажання, щоб партнер жив “по моїх законах”. Кожен приносить у свою новостворену сім’ю бачення, цінності, стереотипи, звичаї з “іншого”, попереднього життя. З них треба вибрати ті, які будуть найкращими саме для цієї молодої родини, для обох. Якщо кожен наполягатиме, що його – найліпше, буде як у “Ромео і Джульєтті” – війна Монтеккі й Капулетті.

 «У пари може не збігатися мотивація до шлюбу. Один поспішає до вівтаря, бо йому кортить пізнати радість батьківства/материнства. Інший у такий спосіб планує вирішити соціальні проблеми (ту ж відсутність житла). Конфлікт – не за горами. Також пара мусить морально готуватися до запланованих криз у подружжі, зокрема, народження дитини. Якщо і чоловік, і жінка свідомі, що їхнє життя зміниться, що їм доведеться менше спати, що у них буде менше можливостей кудись вибратися, менше грошей на якісь свої захцянки, безболісно переживуть цей період і збережуть стосунки», – додає експерт.

«Дівчатам і хлопцям не раджу поспішати брати шлюб. Придивіться одне до одного 3-4 роки. За цей час будете багато знати про людину і тоді вже зрозумієте, що краще – одружитися чи розійтися. 25 років – це той вік, коли вже можна замислюватися про шлюб, – вважає батько двох дітей, священик УГКЦ отець Олег Кобель. – У юному віці не уникнути фінансових труднощів, адже у молодих немає постійної роботи, можливо, вони ще вчаться і повністю залежать від батьків, які нав’язуватимуть своє бачення стосунків. У них немає ще навіть власного кутка, де могли б звити “гніздо”. Не знаючи добре людину, з якою планують прожити спільне життя, можуть наштовхнутися на різні несподіванки (такі як любов партнера до випивки чи лінощі, через які той не поспішатиме влаштуватися на роботу). У юному віці людям бракує відповідальності, їм складно зробити усвідомлений вибір. Але трапляється, що батьки тиснуть на пару або у них вже є дитина, і вони “добровільно-примусово” йдуть брати шлюб. Церква проти такого примусу, бо зазвичай нічим добрим це не закінчується».


Повернутися
02.06.2016
Категорія: Життя
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Незалежність нашої країни складається із нас, наших життів, наших вчинків і наших рішень. Незалежність це не дань і навіть не день. Не парад і не пишне свято.  Її можна порівняти хіба з повітрям – по справжньому незалежність можна відчути тільки тоді, коли її бракує, коли вони зникає або її у вас відбирають. Українці знають ціну незалежності.  Останні чотири роки ми засвоювали цей урок.

    Справжня незалежність не починається з "усього", вона починається з "нуля". Сьогодні. Через бруд, кров, піт, мозолі, могили... Зрештою, останні чотири роки – це лише верхівка «айсберга», з яким ми зіткнулися. Насправді ми двадцять сьомий рік перебудовуємо на нормальний будинок «казарму», споруджену радянськими архітекторами-деміургами. Вони, незалежно від задуму, вміли будувати тільки казарми…  Хмара пилу від нашого «будівництва» осідала довгі роки, заступаючи нам зір, і аж тепер простір довкола потрохи розвиднюється.  Стало видно людей, які відстоюють, впроваджують нове, підтримують, формують, будують, ризикують, не мовчать, не падають духом і не дають іншим, групуються, тягнуть гуртом, вірять… Разом ми збудували власну державу. Тепер треба поліпшувати її якість.