ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №69

Що з того, що ми, українці, знаємо про себе —  маю на увазі, у сенсі, так би мовити, онтологічному — шкодить нам? Шкодить настільки, що його потрібно чимскоріше звіяти з пам’яті і прибрати з суспільної свідомості.  Я побажав би забути міф про те, що ми — найщиріша, найгостинніша та найпрацьовитіша нація. І що ми взагалі найкращі. Це все неправда.

Треба вже давно зрозуміти і зізнатися собі в тому, що ми ледачі, маємо заздрощі до сусідів, не такі вже й гостинні, не так вже багато читаємо, і що нам узагалі слід ще багато працювати над собою. Треба змінюватися нам, тоді ми будемо інші, тоді у нас буде інше начальство, інша влада, інше життя та інша країна... Але це буде тільки тоді, коли ми самі будемо іншими.

 Багато хто хоче такого порядку та рівня життя, як в Польщі, Німеччині, Америці, Швейцарії або Ізраїлі (власне, цей список а-ля «добре там, де нас нема» можна продовжувати до безкінечності...) Але так, щоб хтось йому такий порядок побудував, коли він в цей час лише власними справами переймається…Правильно казав неокласик:  зробив би нам хто-небудь країну під ключ! Ми ж так чудово вміємо відповідати «їхнім» вимогам і стандартам, коли опиняємось на їхній же території. Ми здатні бути зразковими поляками, канадцями та навіть і німцями, коли приходим на все готове. От тільки на своїй території ми — ніхто... Старі фанатики комунізму нас жорстоко обдурили: хто був і є «ніким», той не стане «всім». Той стане нічим…


Повернутися
24.05.2016
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.