ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №69

Що з того, що ми, українці, знаємо про себе —  маю на увазі, у сенсі, так би мовити, онтологічному — шкодить нам? Шкодить настільки, що його потрібно чимскоріше звіяти з пам’яті і прибрати з суспільної свідомості.  Я побажав би забути міф про те, що ми — найщиріша, найгостинніша та найпрацьовитіша нація. І що ми взагалі найкращі. Це все неправда.

Треба вже давно зрозуміти і зізнатися собі в тому, що ми ледачі, маємо заздрощі до сусідів, не такі вже й гостинні, не так вже багато читаємо, і що нам узагалі слід ще багато працювати над собою. Треба змінюватися нам, тоді ми будемо інші, тоді у нас буде інше начальство, інша влада, інше життя та інша країна... Але це буде тільки тоді, коли ми самі будемо іншими.

 Багато хто хоче такого порядку та рівня життя, як в Польщі, Німеччині, Америці, Швейцарії або Ізраїлі (власне, цей список а-ля «добре там, де нас нема» можна продовжувати до безкінечності...) Але так, щоб хтось йому такий порядок побудував, коли він в цей час лише власними справами переймається…Правильно казав неокласик:  зробив би нам хто-небудь країну під ключ! Ми ж так чудово вміємо відповідати «їхнім» вимогам і стандартам, коли опиняємось на їхній же території. Ми здатні бути зразковими поляками, канадцями та навіть і німцями, коли приходим на все готове. От тільки на своїй території ми — ніхто... Старі фанатики комунізму нас жорстоко обдурили: хто був і є «ніким», той не стане «всім». Той стане нічим…


Повернутися
24.05.2016
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Незалежність нашої країни складається із нас, наших життів, наших вчинків і наших рішень. Незалежність це не дань і навіть не день. Не парад і не пишне свято.  Її можна порівняти хіба з повітрям – по справжньому незалежність можна відчути тільки тоді, коли її бракує, коли вони зникає або її у вас відбирають. Українці знають ціну незалежності.  Останні чотири роки ми засвоювали цей урок.

    Справжня незалежність не починається з "усього", вона починається з "нуля". Сьогодні. Через бруд, кров, піт, мозолі, могили... Зрештою, останні чотири роки – це лише верхівка «айсберга», з яким ми зіткнулися. Насправді ми двадцять сьомий рік перебудовуємо на нормальний будинок «казарму», споруджену радянськими архітекторами-деміургами. Вони, незалежно від задуму, вміли будувати тільки казарми…  Хмара пилу від нашого «будівництва» осідала довгі роки, заступаючи нам зір, і аж тепер простір довкола потрохи розвиднюється.  Стало видно людей, які відстоюють, впроваджують нове, підтримують, формують, будують, ризикують, не мовчать, не падають духом і не дають іншим, групуються, тягнуть гуртом, вірять… Разом ми збудували власну державу. Тепер треба поліпшувати її якість.