ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №68

 Як часто нам із вами доводиться чути: «Ця війна нас змінила»… Не можу до кінця із цим погодитися. Війна не змінює людей. Війна — вбиває. Когось буквально. В комусь — людяність. Віру або дружбу. Кохання чи повагу. Війна не змінює людину, а оголює її сутність, розкриваючи справжню натуру, розставляючи крапки над «і». Людей змінює життя. І вони в свою чергу намагаються змінити життя, зробити його кращим, або ж просто – зберегти його…

 Коли в наше буття входить смерть, то їй необхідно протиставляти не-смерть. Що більше і різноманітніше проявлятиметься життя навколо – то краще. Мені не подобається вираз "смертію смерть поправ". Життя попирає смерть, так має бути насправді. А смерть лише тягне за собою інші смерті.

 Нам нині потрібно чимпобільше життя. Життя, відвойованого у смерті. Потрібно виводити мистецтво з затінку війни, проводити фестивалі та акції, писати вірші. Поезія зараз потрібна бодай для того, щоб говорити іншою лексикою – поміщати слово "війна" в такий контекст, у якому війна стає неможливою. Зрештою, війна ніколи не кінчається. Вона завжди та сама — міняються тільки види зброї. Але й виграється війна перш за все у головах.


Повернутися
15.05.2016
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...