ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №68

 Як часто нам із вами доводиться чути: «Ця війна нас змінила»… Не можу до кінця із цим погодитися. Війна не змінює людей. Війна — вбиває. Когось буквально. В комусь — людяність. Віру або дружбу. Кохання чи повагу. Війна не змінює людину, а оголює її сутність, розкриваючи справжню натуру, розставляючи крапки над «і». Людей змінює життя. І вони в свою чергу намагаються змінити життя, зробити його кращим, або ж просто – зберегти його…

 Коли в наше буття входить смерть, то їй необхідно протиставляти не-смерть. Що більше і різноманітніше проявлятиметься життя навколо – то краще. Мені не подобається вираз "смертію смерть поправ". Життя попирає смерть, так має бути насправді. А смерть лише тягне за собою інші смерті.

 Нам нині потрібно чимпобільше життя. Життя, відвойованого у смерті. Потрібно виводити мистецтво з затінку війни, проводити фестивалі та акції, писати вірші. Поезія зараз потрібна бодай для того, щоб говорити іншою лексикою – поміщати слово "війна" в такий контекст, у якому війна стає неможливою. Зрештою, війна ніколи не кінчається. Вона завжди та сама — міняються тільки види зброї. Але й виграється війна перш за все у головах.


Повернутися
15.05.2016
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Незалежність нашої країни складається із нас, наших життів, наших вчинків і наших рішень. Незалежність це не дань і навіть не день. Не парад і не пишне свято.  Її можна порівняти хіба з повітрям – по справжньому незалежність можна відчути тільки тоді, коли її бракує, коли вони зникає або її у вас відбирають. Українці знають ціну незалежності.  Останні чотири роки ми засвоювали цей урок.

    Справжня незалежність не починається з "усього", вона починається з "нуля". Сьогодні. Через бруд, кров, піт, мозолі, могили... Зрештою, останні чотири роки – це лише верхівка «айсберга», з яким ми зіткнулися. Насправді ми двадцять сьомий рік перебудовуємо на нормальний будинок «казарму», споруджену радянськими архітекторами-деміургами. Вони, незалежно від задуму, вміли будувати тільки казарми…  Хмара пилу від нашого «будівництва» осідала довгі роки, заступаючи нам зір, і аж тепер простір довкола потрохи розвиднюється.  Стало видно людей, які відстоюють, впроваджують нове, підтримують, формують, будують, ризикують, не мовчать, не падають духом і не дають іншим, групуються, тягнуть гуртом, вірять… Разом ми збудували власну державу. Тепер треба поліпшувати її якість.