ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №67

Сюжетні перипетії українського політикуму нагадують романи Джорджа Мартіна. Але якщо для когось «Гра Престолів» — це лише фентезі, то нам «пощастило» більше — для нас брязкіт мечей та тріск зламаних політичних списів — буденна реальність… Наш улюблений серіал триває вже двадцять п’ять років без перерв між сезонами. Хвилина тиші, пішов черговий  прем'єр ...  Vaalar morghulis.

У Києві є трон, який хочуть захопити "клани" з різних регіонів України. «донецькі», «львівські», «одеські», «дніпропетровські», «вінницькі» - українські клани воюють, утворюють тимчасові союзи, зраджують одне одного та постійно змінюють одне одного на троні.

 Звісно, за цією "грою престолів" ми могли би спостерігати досить довго, якби не мали свою "стіну" на сході держави, де купка відчайдухів, яким байдуже до політики, кланів, грошей та впливу, боронять державу від всякої нечисті… 

Виявляється, що як не рахувати драконів та зомбі, то Вестерос романів Мартіна – знайоме місце: виклики міжнародних стосунків більш-менш подібні незалежно від того, чи ти сучасний президент, чи феодальний король; і чи борг твоєї країни належить, скажімо, урядові США, чи містичному заморському банку,  чи твої торгові партнери – нафтові барони, чи работорговці; й чи твоїми ворогами керує фундаменталістське розуміння ісламу, чи жриця, яка бачить майбутнє у жертовних вогнищах.

Підкилимові інтриги у кращих традиціях Вестеросу — на Банковій та на Хрещатику, на Грушевського, на столичних пагорбах та провінційних хуторах. Отримати. Утримати. За будь яку ціну.

Українська політика — це гордіїв вузол, який неможливо розплутати, тут усі пов’язані з усіма. Як розібратися з ним — свого часу з мечем у руках продемонстрував Александр Македонський. А поки що українські політики завзято вибудовують картковий будинок, якому позаздрив би сам Френк Андервуд. Витягнеш одну карту, і впаде вся конструкція. Але ж опинитися на його вершині, чи на залізному троні, бодай ненадовго — це така спокуслива мета…

І як тут не згадати Гоголеве: «що ви знаєте про українську ніч?» Хай простить Микола Васильович, але українська ніч довга і сповнена жахіть…

 

 

 

 

 


Повернутися
09.05.2016
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.