ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №65

Наш тривалий «службовий роман» з Європою нарешті-таки закінчився «штампом» у шенгенському паспорті». Здавалося б — час пити шампанське, кидати у повітря чепчики, гойдати на руках Клімкіна, Гройсмана, Порошенка, але... Але чомусь тиша. Мовчать новинні стрічки. Бучно святкувати «весілля» настрою ні в кого нема: всі чудово розуміють, що «шлюб» дуже і дуже нерівний…

Я от раніше радів безвізовому режиму України з якою-небудь країною, а потім зрозумів, що основою цієї радості є глобальне бажання політиків зробити життя для співгромадян настільки поганим, щоб потім можна було піариться на можливості їх «розкріпачити». Як у бородатому анекдоті про те, що коли квартира здається замалою — слід купити козу. І коли за якийсь час продасте-таки худібку, місця у хаті раптово побільшає…

Замало просто дерти горлянки, наполегливо скандуючи «укра-ї-на-це-єв-ропа», треба щоденно і невтомно витравлювати з країни порядки дикої Азії. Євроінтеграція для нас, як писав класик, почнеться не з безвізового режиму для доярок Черкащини, а з посиленого режиму ув'язнення для тих, хто вкрав гроші цих доярок.

Вступаючи в світ європейської цивілізації та цінностей, треба гнатися не за формальним документом, а за справжнім коханням і взаєморозумінням. Для Заходу включення в своє цивілізаційне поле зовсім не рівнозначно підписанню якихось документів. Це більше схоже на випробування: переконатися, що перед тобою точно гомо сапієнс — людина розумна, і тоді можна буде перейти від дресирування до кооперації.

Треба вигнати з себе раба — і тоді нам самим запропонують приїхати.

Австралия – цэевропа? Япония – цэевропа? Канада – цэевропа? Безусловно да, если под «Европой» понимать консолидировано весь Западный мир, который из Старой Европы берет свои культурные корни. Хотя географически это Австралия, Азия и Северная Америка.


Повернутися
22.04.2016
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...