ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №64

  «Щоб ти жив в епоху змін»: кажуть, так звучить відоме китайське прокляття. «Щоб ти дожив до епохи змін» — так, на мою думку, має звучати українська заздравиця. Адже відоме українське прокляття — хронічно-задавнена відсутність змін. Точніше, хронічна їх, таких очікуваних та жаданих змін, імітація. Адже керуючись не інакше як принципом «нове — це добре забуте старе», шулери при владі розкладають свої пасьянси таким чином, що назовні спливає… ну, власне, те, що не тоне — «старе-добре». І навіть так звані «нові обличчя» дерибанять за старими схемами. 

 Країна справді чи то зачаїлася, чи то заціпеніла в очікуванні змін. Багато хто, навіть ті, хто не читали сартрівської «Нудоти», живуть сьогодні головною ідеєю її героя: головне не ЩО відбудеться (зміниться), головне, щоб хоч ЩОСЬ відбулося-змінилося... Натомість нам — уже вкотре — підсовують чергову сверблячку самореформації влади.

 Як правило, влада й сама не розуміє, навіщо, власне, вона затіває реформи, найчастіше безглузді щодо народу й нещадні щодо неї самої. Як тут не пригадати сентенцію одного з американських президентів: «Єдиний спосіб погіршити конституцію — це почати її реформувати». Та, попри це, із завидною постійністю барана, що б’є лобом об стіну, влада вигадує нові й нові свої трансформації та мутації, або чергові псевдо-реформи як механізм  власної пролонгації…

А народ, ловлячи себе на черговому ефекті «дежавю»,  пригадує «старий-добрий» анекдот:

«Ти чого такий похмурий?

- Та ти що, не знаєш? Петрович помер ...

- Невже!!!! Як? ...

- Та прийшов додому, випив, ліг на диван, закурив ..

- То згорів, чи що?!

- Та ні ... Встиг він вікно відкрити і в кватирку вистрибнути...

- І розбився, чи що?!

- Та ні... Він перед тим, як стрибати, встиг пожежних викликати, вони тент натягли, він спружинив невдало і знову у вікно влетів ....

- То таки згорів?!

- Та ні ... Він за раму зачепився і назад стрибнув ...

-  То розбився таки, чи що?!

- Та ні... Там же пожежники з тентом, він спружинив і на проїжджу частину, а там камаз з причепом тентованим їхав... Він відскочив від нього й назад у вікно ...

-  ТО ЯК ЖЕ ВІН ЗАГИНУВ???!!!

- Та... Пристрелили... Дістав усіх…»


Повернутися
17.04.2016
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.