ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №63

Випуски новин викликають асоціації з каналізацією, що прорвалася. Інакше як пояснити таку кількість фонтануючих міазмів у нашому з вами інфопросторі?

Наша країна нині найбільше схожа на хворого, який отямився у реанімації, щойно вийшовши із затяжної коми, і тепер заново відкриває себе для себе ж — обмацує руки-ноги, розправляє затерплі м’язи, робить перші несміливі кроки, заглядає у темні, зарослі павутиною закутки необжитих, давно не прибираних приміщень… І лякається від того, що там бачить.  

Президентські офшори, діамантові прокурори, владні корупціонери,бурштинові копачі, прикордонні контрабандисти, —   усе це насправді було і раніше, просто лежало на дні зарослого патиною болота. А тепер спливає на поверхню, і добре, що спливає. Нам треба було врешті-решт прокинутися і жахнутися себе. Для того, щоб захотіти щось змінити. Тому що насправді не було ніякої України всі двадцять три пострадянські роки — був неутилізований загниваючий труп уересер, в якому штучно підтримувалося життя.

  Україною пишалися не за наявність в ній чогось справді достойного поваги, а за фактом відсутності недостойного. Наприклад, тоталітаризму як у Північній Кореї, економіки як у Зімбабве чи «демократії» як у Росії та Білорусі. До цього навіть звикли. Зрештою, як  звикалися з думкою про те, що Україна закінчилася, ті, хто жили кілька десятиліть (та й століть) до нас. А виявилося, що вона — Україна — ще навіть не починалася.

 І тому нині наша інформаційна «повістка дня» змінилася до невпізнанності. За усіма суперечками про офшори та прем’єріади, ЄЕС та НАТО, квоти та реформи насправді криється тільки одне питання — відбулися зміни чи ні? #Зрада чи #Перемога?  Тому що зміни непомітні, якщо вони не одномоментні. А посткоматозна реабілітація — процес тривалий.

 Ми маємо будувати свою країну навколо себе. Своїми власними справами. Рік за роком. День за днем. Наша країна дала нам коріння. Давайте всі разом дамо їй крила.


Повернутися
10.04.2016
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Незалежність нашої країни складається із нас, наших життів, наших вчинків і наших рішень. Незалежність це не дань і навіть не день. Не парад і не пишне свято.  Її можна порівняти хіба з повітрям – по справжньому незалежність можна відчути тільки тоді, коли її бракує, коли вони зникає або її у вас відбирають. Українці знають ціну незалежності.  Останні чотири роки ми засвоювали цей урок.

    Справжня незалежність не починається з "усього", вона починається з "нуля". Сьогодні. Через бруд, кров, піт, мозолі, могили... Зрештою, останні чотири роки – це лише верхівка «айсберга», з яким ми зіткнулися. Насправді ми двадцять сьомий рік перебудовуємо на нормальний будинок «казарму», споруджену радянськими архітекторами-деміургами. Вони, незалежно від задуму, вміли будувати тільки казарми…  Хмара пилу від нашого «будівництва» осідала довгі роки, заступаючи нам зір, і аж тепер простір довкола потрохи розвиднюється.  Стало видно людей, які відстоюють, впроваджують нове, підтримують, формують, будують, ризикують, не мовчать, не падають духом і не дають іншим, групуються, тягнуть гуртом, вірять… Разом ми збудували власну державу. Тепер треба поліпшувати її якість.