ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №63

Випуски новин викликають асоціації з каналізацією, що прорвалася. Інакше як пояснити таку кількість фонтануючих міазмів у нашому з вами інфопросторі?

Наша країна нині найбільше схожа на хворого, який отямився у реанімації, щойно вийшовши із затяжної коми, і тепер заново відкриває себе для себе ж — обмацує руки-ноги, розправляє затерплі м’язи, робить перші несміливі кроки, заглядає у темні, зарослі павутиною закутки необжитих, давно не прибираних приміщень… І лякається від того, що там бачить.  

Президентські офшори, діамантові прокурори, владні корупціонери,бурштинові копачі, прикордонні контрабандисти, —   усе це насправді було і раніше, просто лежало на дні зарослого патиною болота. А тепер спливає на поверхню, і добре, що спливає. Нам треба було врешті-решт прокинутися і жахнутися себе. Для того, щоб захотіти щось змінити. Тому що насправді не було ніякої України всі двадцять три пострадянські роки — був неутилізований загниваючий труп уересер, в якому штучно підтримувалося життя.

  Україною пишалися не за наявність в ній чогось справді достойного поваги, а за фактом відсутності недостойного. Наприклад, тоталітаризму як у Північній Кореї, економіки як у Зімбабве чи «демократії» як у Росії та Білорусі. До цього навіть звикли. Зрештою, як  звикалися з думкою про те, що Україна закінчилася, ті, хто жили кілька десятиліть (та й століть) до нас. А виявилося, що вона — Україна — ще навіть не починалася.

 І тому нині наша інформаційна «повістка дня» змінилася до невпізнанності. За усіма суперечками про офшори та прем’єріади, ЄЕС та НАТО, квоти та реформи насправді криється тільки одне питання — відбулися зміни чи ні? #Зрада чи #Перемога?  Тому що зміни непомітні, якщо вони не одномоментні. А посткоматозна реабілітація — процес тривалий.

 Ми маємо будувати свою країну навколо себе. Своїми власними справами. Рік за роком. День за днем. Наша країна дала нам коріння. Давайте всі разом дамо їй крила.


Повернутися
10.04.2016
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Люди діляться на багатих і бідних. При цьому і багатство, і бідність є випробуванням. Проте бідність — більш легкий, зручний хрест,  у той час як багатство — більш важкий. Науковці говорять навіть про гедонізм бідних — їм властиве переживання катарсису від своєї безумовної порядності порівняно із "вкраденими статками олігархів". При цьому цікаво, що "багаті", тобто всі ті, хто не сприймає себе «бідним», узагалі не оперують таким примітивним розшаруванням "багатий - бідний", тож дискурс протистояння «бідні-багаті» створюється самими бідними. Ознака, за якою «бідні» відносять тих чи інших людей до цих двох класів, є також примітивна - це самовизначення особистості: якщо людина радо себе зараховує до бідних, то це "наш!", і саме в цей момент запускається полум'яна риторика "ми бідні - а вони багаті, та вони нам, бідним...".  Питання влади над своїм життям для бідного не стоїть - бо "владою користуються багаті, аби поневолювати бідних і робити їх ще біднішими".

На думку психологів, в людини грошей стільки, скільки вона дозволяє собі. Я б сформулював це так:  справжні багатство чи бідність не у гаманці, а в голові… Так звана бідність – це насправді невміння користуватися своїм багатством. Ми відкладаємо кошти «на чорний день», нові речі – «на потім». В результаті отримуємо життя з чорних днів, і це «потім» ніколи не настає. Відкрию вам таємницю: «потім» не існує. Є тільки зараз. А в ньому є люди, які як кремінь, або як губка, або ж як мед. Щоб отримати щось від людини-кременя, треба щосили  її стукати. Щоб отримати щось у людини-губки —  треба довго її тиснути. А людина-мед розливається для усіх сама…