ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №63

Випуски новин викликають асоціації з каналізацією, що прорвалася. Інакше як пояснити таку кількість фонтануючих міазмів у нашому з вами інфопросторі?

Наша країна нині найбільше схожа на хворого, який отямився у реанімації, щойно вийшовши із затяжної коми, і тепер заново відкриває себе для себе ж — обмацує руки-ноги, розправляє затерплі м’язи, робить перші несміливі кроки, заглядає у темні, зарослі павутиною закутки необжитих, давно не прибираних приміщень… І лякається від того, що там бачить.  

Президентські офшори, діамантові прокурори, владні корупціонери,бурштинові копачі, прикордонні контрабандисти, —   усе це насправді було і раніше, просто лежало на дні зарослого патиною болота. А тепер спливає на поверхню, і добре, що спливає. Нам треба було врешті-решт прокинутися і жахнутися себе. Для того, щоб захотіти щось змінити. Тому що насправді не було ніякої України всі двадцять три пострадянські роки — був неутилізований загниваючий труп уересер, в якому штучно підтримувалося життя.

  Україною пишалися не за наявність в ній чогось справді достойного поваги, а за фактом відсутності недостойного. Наприклад, тоталітаризму як у Північній Кореї, економіки як у Зімбабве чи «демократії» як у Росії та Білорусі. До цього навіть звикли. Зрештою, як  звикалися з думкою про те, що Україна закінчилася, ті, хто жили кілька десятиліть (та й століть) до нас. А виявилося, що вона — Україна — ще навіть не починалася.

 І тому нині наша інформаційна «повістка дня» змінилася до невпізнанності. За усіма суперечками про офшори та прем’єріади, ЄЕС та НАТО, квоти та реформи насправді криється тільки одне питання — відбулися зміни чи ні? #Зрада чи #Перемога?  Тому що зміни непомітні, якщо вони не одномоментні. А посткоматозна реабілітація — процес тривалий.

 Ми маємо будувати свою країну навколо себе. Своїми власними справами. Рік за роком. День за днем. Наша країна дала нам коріння. Давайте всі разом дамо їй крила.


Повернутися
10.04.2016
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...