ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №63

Випуски новин викликають асоціації з каналізацією, що прорвалася. Інакше як пояснити таку кількість фонтануючих міазмів у нашому з вами інфопросторі?

Наша країна нині найбільше схожа на хворого, який отямився у реанімації, щойно вийшовши із затяжної коми, і тепер заново відкриває себе для себе ж — обмацує руки-ноги, розправляє затерплі м’язи, робить перші несміливі кроки, заглядає у темні, зарослі павутиною закутки необжитих, давно не прибираних приміщень… І лякається від того, що там бачить.  

Президентські офшори, діамантові прокурори, владні корупціонери,бурштинові копачі, прикордонні контрабандисти, —   усе це насправді було і раніше, просто лежало на дні зарослого патиною болота. А тепер спливає на поверхню, і добре, що спливає. Нам треба було врешті-решт прокинутися і жахнутися себе. Для того, щоб захотіти щось змінити. Тому що насправді не було ніякої України всі двадцять три пострадянські роки — був неутилізований загниваючий труп уересер, в якому штучно підтримувалося життя.

  Україною пишалися не за наявність в ній чогось справді достойного поваги, а за фактом відсутності недостойного. Наприклад, тоталітаризму як у Північній Кореї, економіки як у Зімбабве чи «демократії» як у Росії та Білорусі. До цього навіть звикли. Зрештою, як  звикалися з думкою про те, що Україна закінчилася, ті, хто жили кілька десятиліть (та й століть) до нас. А виявилося, що вона — Україна — ще навіть не починалася.

 І тому нині наша інформаційна «повістка дня» змінилася до невпізнанності. За усіма суперечками про офшори та прем’єріади, ЄЕС та НАТО, квоти та реформи насправді криється тільки одне питання — відбулися зміни чи ні? #Зрада чи #Перемога?  Тому що зміни непомітні, якщо вони не одномоментні. А посткоматозна реабілітація — процес тривалий.

 Ми маємо будувати свою країну навколо себе. Своїми власними справами. Рік за роком. День за днем. Наша країна дала нам коріння. Давайте всі разом дамо їй крила.