ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №63

Випуски новин викликають асоціації з каналізацією, що прорвалася. Інакше як пояснити таку кількість фонтануючих міазмів у нашому з вами інфопросторі?

Наша країна нині найбільше схожа на хворого, який отямився у реанімації, щойно вийшовши із затяжної коми, і тепер заново відкриває себе для себе ж — обмацує руки-ноги, розправляє затерплі м’язи, робить перші несміливі кроки, заглядає у темні, зарослі павутиною закутки необжитих, давно не прибираних приміщень… І лякається від того, що там бачить.  

Президентські офшори, діамантові прокурори, владні корупціонери,бурштинові копачі, прикордонні контрабандисти, —   усе це насправді було і раніше, просто лежало на дні зарослого патиною болота. А тепер спливає на поверхню, і добре, що спливає. Нам треба було врешті-решт прокинутися і жахнутися себе. Для того, щоб захотіти щось змінити. Тому що насправді не було ніякої України всі двадцять три пострадянські роки — був неутилізований загниваючий труп уересер, в якому штучно підтримувалося життя.

  Україною пишалися не за наявність в ній чогось справді достойного поваги, а за фактом відсутності недостойного. Наприклад, тоталітаризму як у Північній Кореї, економіки як у Зімбабве чи «демократії» як у Росії та Білорусі. До цього навіть звикли. Зрештою, як  звикалися з думкою про те, що Україна закінчилася, ті, хто жили кілька десятиліть (та й століть) до нас. А виявилося, що вона — Україна — ще навіть не починалася.

 І тому нині наша інформаційна «повістка дня» змінилася до невпізнанності. За усіма суперечками про офшори та прем’єріади, ЄЕС та НАТО, квоти та реформи насправді криється тільки одне питання — відбулися зміни чи ні? #Зрада чи #Перемога?  Тому що зміни непомітні, якщо вони не одномоментні. А посткоматозна реабілітація — процес тривалий.

 Ми маємо будувати свою країну навколо себе. Своїми власними справами. Рік за роком. День за днем. Наша країна дала нам коріння. Давайте всі разом дамо їй крила.


Повернутися
10.04.2016
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.