ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №62

Про інформаційну війну говорять всі, кому не лінь. Щоденно  рядові диванних сотень вправляються у риториці, ламаючи списи в суперечках про те, хто повинен протистояти цій загрозі, відключати чи не відключати телеканали, блокувати чи не блокувати сайти, дотувати чи не дотувати українське книговидавництво, квотувати чи не квотувати українську музику... І, нарешті, сакраментальне "куди дивиться міністерство культури?"  Як тут не згадати класика із його «коли я чую слово «культура», моя рука тягнеться до автомата…»

Якщо міністерство культури існує,  його існування має бути чимось обґрунтоване. Обґрунтування має бути одне – це культурна політика, яку проводить держава. Стосовно України, то наше міністерство культури не виконує жодної функції. Не кажучи вже про такі «високі» поняття, як «культурна політика». Тому в нашій країні його потрібно ліквідувати, як рецидив совка і  пам’ятник Леніну. Порожній глек запрошує, а от глек без дна нікому не потрібен.

Так само, як наш народ, як показали події останніх кількох років, вміє чудово самоорганізуватися, наша культура (знову ж таки, як показали події останніх кількаста років), вміє самозцілюватися. І єдина допомога, яку вона для цього «ефекту Фенікса» потребує—не заважати.

Але коли нам, українцям,  дорікають  надмірною «українськістю» — нібито нетерпимістю і нетолерантністю ( Це ж треба! В Україні українські співаки співають українською! Гдє-ета-відано!  Тобто— російською — ок. Англійською — ок. А українською в Україні – «оголтєлий» націоналізм. Сьогодні квоти на українські пісні на радіо, а завтра ще, чого доброго, держслужбовців заставлять українську вивчити…), ми пояснюємо, що це від болю. Коли ріжуть по живому, то людина кричить.

Письменник і казкар Сашко Лірник розповів про унікальну козацьку ікону, яка збереглася до наших днів. На ній не зображено жодного святого  чи апостола. На ній намальований птах, який роздирає дзьобом собі груди, видовбує собі серце і годує ним маленьких пташенят , що порозкривали внизу свої ротики. І напис : "Яко птах, груди свої роздираємо, і народ свій, яко пташенят, кровію своєю годуємо!"

Птахові боляче, він мабуть кричить і плаче, але пташенята виживуть.

Потім, після війни будемо розсипати перли терпимості і толерантності.


Повернутися
01.04.2016
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Люди діляться на багатих і бідних. При цьому і багатство, і бідність є випробуванням. Проте бідність — більш легкий, зручний хрест,  у той час як багатство — більш важкий. Науковці говорять навіть про гедонізм бідних — їм властиве переживання катарсису від своєї безумовної порядності порівняно із "вкраденими статками олігархів". При цьому цікаво, що "багаті", тобто всі ті, хто не сприймає себе «бідним», узагалі не оперують таким примітивним розшаруванням "багатий - бідний", тож дискурс протистояння «бідні-багаті» створюється самими бідними. Ознака, за якою «бідні» відносять тих чи інших людей до цих двох класів, є також примітивна - це самовизначення особистості: якщо людина радо себе зараховує до бідних, то це "наш!", і саме в цей момент запускається полум'яна риторика "ми бідні - а вони багаті, та вони нам, бідним...".  Питання влади над своїм життям для бідного не стоїть - бо "владою користуються багаті, аби поневолювати бідних і робити їх ще біднішими".

На думку психологів, в людини грошей стільки, скільки вона дозволяє собі. Я б сформулював це так:  справжні багатство чи бідність не у гаманці, а в голові… Так звана бідність – це насправді невміння користуватися своїм багатством. Ми відкладаємо кошти «на чорний день», нові речі – «на потім». В результаті отримуємо життя з чорних днів, і це «потім» ніколи не настає. Відкрию вам таємницю: «потім» не існує. Є тільки зараз. А в ньому є люди, які як кремінь, або як губка, або ж як мед. Щоб отримати щось від людини-кременя, треба щосили  її стукати. Щоб отримати щось у людини-губки —  треба довго її тиснути. А людина-мед розливається для усіх сама…