ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №62

Про інформаційну війну говорять всі, кому не лінь. Щоденно  рядові диванних сотень вправляються у риториці, ламаючи списи в суперечках про те, хто повинен протистояти цій загрозі, відключати чи не відключати телеканали, блокувати чи не блокувати сайти, дотувати чи не дотувати українське книговидавництво, квотувати чи не квотувати українську музику... І, нарешті, сакраментальне "куди дивиться міністерство культури?"  Як тут не згадати класика із його «коли я чую слово «культура», моя рука тягнеться до автомата…»

Якщо міністерство культури існує,  його існування має бути чимось обґрунтоване. Обґрунтування має бути одне – це культурна політика, яку проводить держава. Стосовно України, то наше міністерство культури не виконує жодної функції. Не кажучи вже про такі «високі» поняття, як «культурна політика». Тому в нашій країні його потрібно ліквідувати, як рецидив совка і  пам’ятник Леніну. Порожній глек запрошує, а от глек без дна нікому не потрібен.

Так само, як наш народ, як показали події останніх кількох років, вміє чудово самоорганізуватися, наша культура (знову ж таки, як показали події останніх кількаста років), вміє самозцілюватися. І єдина допомога, яку вона для цього «ефекту Фенікса» потребує—не заважати.

Але коли нам, українцям,  дорікають  надмірною «українськістю» — нібито нетерпимістю і нетолерантністю ( Це ж треба! В Україні українські співаки співають українською! Гдє-ета-відано!  Тобто— російською — ок. Англійською — ок. А українською в Україні – «оголтєлий» націоналізм. Сьогодні квоти на українські пісні на радіо, а завтра ще, чого доброго, держслужбовців заставлять українську вивчити…), ми пояснюємо, що це від болю. Коли ріжуть по живому, то людина кричить.

Письменник і казкар Сашко Лірник розповів про унікальну козацьку ікону, яка збереглася до наших днів. На ній не зображено жодного святого  чи апостола. На ній намальований птах, який роздирає дзьобом собі груди, видовбує собі серце і годує ним маленьких пташенят , що порозкривали внизу свої ротики. І напис : "Яко птах, груди свої роздираємо, і народ свій, яко пташенят, кровію своєю годуємо!"

Птахові боляче, він мабуть кричить і плаче, але пташенята виживуть.

Потім, після війни будемо розсипати перли терпимості і толерантності.


Повернутися
01.04.2016
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Сучасне життя —  лернейська гідра, яка щодня нарощує нові голови замість тих, що ми вчора з такими зусиллями зрубали. Порівняння «час – це гроші» в двадцять першому столітті остаточно втратило свою актуальність. Гроші більше не мають значення, а от час має. Його не заробиш, не вкладеш, не примножиш, не подаруєш, не накопичиш, не візьмеш в кредит і навіть не вкрадеш. Він знецінює наші ресурси, забирає шанси і постійно вкорочує нам віку, даючи поблажку хіба що до вину та пірамідам.

 Ми часто забуваємо, що час — єдина річ, якою ми не можемо керувати і тратимо купу часу на читання  трактатів  про тайм-менеджмент. Говорячи, що ми маємо час, ми плутаємо підмет та додаток…

Французький поет П’єр Буаст стверджував, що час часто вбиває тих, хто намагається вбити його. Тим часом українські неокласики впевнені, що за ставленням до нього (хоча, зрештою, не лише до нього) існує тільки два типи людей: перші сидять на березі річки і чекають, доки течією пропливе труп ворога, і другі – це ті, хто цих ворогів пускає за водою…  Хоча є ще й треті. Вони, власне, і є вороги.