ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №61

Париж, Стамбул, Анкара, Брюссель…Останнім часом все частіше доводиться чути стару як світ фразу: "Світ уже не буде таким, як раніше". Її повторюють як мантру, як суворе нагадування самим собі, що теракти змінили наше ставлення до життя, один до одного, до символів свободи й безпеки.

 Так, світ уже змінювався до невпізнання й раніше, а для нашої країни він давно став іншим, хоча всі роблять вигляд, що шрами на нашому обличчі непомітні... Однак ми не втратили здатності співпереживати тим, кого спіткав страшний монстр, ім'я якого — терор. І головна його мета — травмувати не людські тіла, а людські душі.

Ті, хто це зробив, дали нам усім зрозуміти, що бути громадянином світу небезпечно: літати на Червоне море небезпечно, сидіти в паризькому кафе — небезпечно, ходити на велелюдні мітинги чи матчі  — небезпечно. Вони хочуть змусити нас полюбити безпечну самотність. І всьому причиною страх.   А страх, у свою чергу, викликає гнів, ненависть і агресію.

Терористи хочуть, щоб ми боялися невідомого зла. Але у Священному писанні заборонено боятися невідомого. Але Бог заборонив уособлювати зло.

Нас мають об’єднувати не страх з ненавистю, а добра воля і людяність. Допомога іншим — це теж ресурс, який дає можливість не запанікувати.Психологи давно помітили, що, коли людина допомагає іншим, вона й сама швидше  заспокоюється.

 Життя не дає нам стовідсоткових гарантій, і в будь-який момент може статися щось неприємне і навіть непоправне. Світ крихкий, і ми смертні.Ми не знаємо, скільки нам відпущено і що нас очікує завтра. Можливо, саме це й дає нам віру в те, що ми будемо жити. Жити і не боятися. 


Повернутися
26.03.2016
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.