ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №60

Жити стає все важче, війна триває все довше, грошей стає все менше, прекрасні перспективи все віддаленіші... Ви розчаровані? Якщо так, то… чудово!

Колись Ніцше писав: “Якщо я за день не втратив жодної ілюзії, то день прожито даремно”.   

Запитання — риторичні а чи й ні — про те, що  нам дав Майдан, символізують  пошук скороченого, заасфальтованого, проторованого (найкраще-кимось) шляху до вказівника"Щастя – туди".

Чи переінакшив нас Майдан? Може, він навіки залишився чи то переосмисленим досвідом, чи то емоцією, чи точкою неповернення в наших серцях? А можливо, нічого не змінилося?

 Загальне "та нічого не змінилося!" у суспільній думці пригнічує. З одного боку.

Але з іншого – хіба така позиція не є чудовою альтернативою вічному "стало гірше"!? Нехай це звучить як оптимізм. Ми маємо на нього підстави.

  А Майдан… Майдан не став черговим розчаруванням. Він став черговою школою розчарування, через яку має пройти будь-яке покоління. Покоління тих, хто вірить, що можна щось швидко змінити на краще, наприклад, масовими акціями.  

Ми сплутали Майдан-революцію і Майдан-еволюцію.  Майдан-еволюція – це Майдан на кожному клаптику української землі, у кожній хаті, у кожному дворі, у свідомості кожного українця. Це зміна не облич, а правил гри. Коли кожна крапля в океані стає чистою. Це всебічний контроль влади, за якого і народ, і влада стають кращими. Не може бути ізольованої зміни у владі, адже влада  не зміниться без зміни суспільства. Влада не зміниться, якщо суспільство втомиться наполягати на змінах.

І хоча цінності мешканців "нашої-хати-скраю" змінюються повільно, швидко змінюється світ навколо – "край" сам стає епіцентром подій, і тут уже годі відсидітися збоку.

А якщо чесно, нині про Майдан і те, що він змінив, мало хто згадує. Це минуле. Нині думки людей зосереджені на „сьогодні” нашої країни.  А вона — є. І в неї є ми.  І те, що не вбило нас, зробить сильнішими наших дітей.


Повернутися
19.03.2016
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...