ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №60

Жити стає все важче, війна триває все довше, грошей стає все менше, прекрасні перспективи все віддаленіші... Ви розчаровані? Якщо так, то… чудово!

Колись Ніцше писав: “Якщо я за день не втратив жодної ілюзії, то день прожито даремно”.   

Запитання — риторичні а чи й ні — про те, що  нам дав Майдан, символізують  пошук скороченого, заасфальтованого, проторованого (найкраще-кимось) шляху до вказівника"Щастя – туди".

Чи переінакшив нас Майдан? Може, він навіки залишився чи то переосмисленим досвідом, чи то емоцією, чи точкою неповернення в наших серцях? А можливо, нічого не змінилося?

 Загальне "та нічого не змінилося!" у суспільній думці пригнічує. З одного боку.

Але з іншого – хіба така позиція не є чудовою альтернативою вічному "стало гірше"!? Нехай це звучить як оптимізм. Ми маємо на нього підстави.

  А Майдан… Майдан не став черговим розчаруванням. Він став черговою школою розчарування, через яку має пройти будь-яке покоління. Покоління тих, хто вірить, що можна щось швидко змінити на краще, наприклад, масовими акціями.  

Ми сплутали Майдан-революцію і Майдан-еволюцію.  Майдан-еволюція – це Майдан на кожному клаптику української землі, у кожній хаті, у кожному дворі, у свідомості кожного українця. Це зміна не облич, а правил гри. Коли кожна крапля в океані стає чистою. Це всебічний контроль влади, за якого і народ, і влада стають кращими. Не може бути ізольованої зміни у владі, адже влада  не зміниться без зміни суспільства. Влада не зміниться, якщо суспільство втомиться наполягати на змінах.

І хоча цінності мешканців "нашої-хати-скраю" змінюються повільно, швидко змінюється світ навколо – "край" сам стає епіцентром подій, і тут уже годі відсидітися збоку.

А якщо чесно, нині про Майдан і те, що він змінив, мало хто згадує. Це минуле. Нині думки людей зосереджені на „сьогодні” нашої країни.  А вона — є. І в неї є ми.  І те, що не вбило нас, зробить сильнішими наших дітей.


Повернутися
19.03.2016
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.