Частинка України у серці Канади, або як галицьки бджоли до Торонто долетіли

«Це ж треба — Канада подарувала мені зустріч із неймовірною… українкою! — розповідає засновник газети «В Яблучко» Андрій Закревський, котрий нещодавно повернувся із закордонного відрядження. Там, у далекому і ще засніженому Торонто, йому пощастило побачити шматочок українського раю та  познайомитися із тими, хто щодня його натхненно творить — подружжям Ренатою та Євгеном Роман. Вони — канадійці у другому поколінні і українці у «надцятому». Їх історія доволі типова — діди приїхали в Канаду, рятуючись від лихоліть другої світової війни, тут же осіли їхні діти та внуки.  І хоча останні знають про Україну лише з ТБ та розповідей дідів, але все ж вважають себе українцями. А своєрідним нагадуванням про Батьківщину для подружжя Роман стало взірцеве українське господарство — винарня і пасіка, які вони організували в околиці Ніагари… Проте про все за порядком.

 

Усе буде... в меді!

Пані Рената, незважаючи на те, що народилася і живе у Торонто, добре розмовляє українською. Особливо зворушливо звучить у її розмові солодке слово «мармуляда», зрозуміле, мабуть, лише мешканцям Західної України… «Власне, мої корені саме звідти, — розповідає жінка. — І любов до садівництва та усього, що з ним пов’язане, теж. Мій дідусь мав на Західній Україні величезні фруктові сади, і мені завжди хотілося чогось такого ж… Коли зустріла свого майбутнього чоловіка Євгена,  відразу вирішили, що разом плекатимемо виноградну лозу. А ще  чоловік наполіг, аби ми зайнялися бджільництвом. Річ у тім, що його батько свого часу тримав пасіку біля Львова, і, приїхавши в Канаду, мріяв знову стати до вулика. І ми з чоловіком втілили цю мрію у життя! Водночас завели понад 850 колоній бджіл — жартували, що то галицькі бджоли аж до Канади долетіли…» Нині на пасіці подружжя Роман можна скуштувати  п’ять видів солодкої та лікувальної смакоти. До слова, до них на пасіку кілька років тому навіть Катерина Ющенко навідувалася — посмакувати їхнім медом та передати слоїчок із Ющенківської пасіки. А де мед, там і  медовуха! Винарня Rosewood Estates Winery and Meadery — одна з небагатьох у їхньому регіоні, яка має офіційний дозвіл на виготовлення цього найдавнішого алкогольного напою,  заснованого на давніх, але простих рецептах: мед, вода і дріжджі. Але без власних «родзинок» виробництва не обійшлося: їхня медовуха зібрала чимало престижних нагород на конкурсах  виноробів.  Словом, усе… в меді!


Крізь терни - до вина

Дивлячись на безмежні виноградні «плантації» (їх у подружжя — 40 акрів, що на українські мірки близько 20 гектарів), навіть не віриться, що на їх місці колись буяли… бур’яни!  Треба було не один рік важкої праці, аби перетворити їх на квітучі виноградники із солодкими запашними ягодами. З часом справа «для душі» почала ще й давати прибуток. Хоча на миттєву віддачу у виноробстві, каже пані Рената, чекати не доводиться, адже і виноград, і виноградне вино поспіху не люблять. Наш перший виноробний сезон, розповідає жінка, ми «відкрили» аж через шість років після того, як почали садити виноград. Зате нині винарня Rosewood Estates Winery входить у десятку кращих в Канаді! Описувати усе розмаїття і смакове багатство тутешніх вин — білих, червоних і навіть рожевих — справа невдячна і майже нереальна, це треба бачити і, головне, смакувати, тож нам залишається тільки позаздрити тим, хто потрапив на дегустацію))).     

А ще тут усе нагадує про Україну: невеликий музей українських артефактів, у якому збереглася навіть бочка, в якій батько Євгена намагався зробити свою першу партію меду. Льохи і дегустаційний зал винарні оформляв «земляк» —  художник зі Львова.  Нині пані Рената (до слова, вона є  першим віце-президентом Конгресу українців Канади) разом із побратимами-однодумцями  активно займається волонтерською роботою — пересилає в Україну гуманітарну допомогу, організовує лікування пораненим бійцям.  

Розповідаючи про життя тутешніх українців, пані Рената провела аналогію із вирощуванням винограду в Канаді. Аби пережити усі примхи тутешньої суворої погоди, виноградна лоза повинна бути міцною і гартуватися, аби згодом перетворитися на найсмачніше вино. Те ж — і з нашою Україною: їй завжди вдавалося пережити найгірше і процвітати.  Історія подружжя Роман — ще один приклад успіху, що його досягли чимало  українських канадійців, і вони, безумовно, одні з найвідоміших із них.

 

Повернутися
26.03.2015
Категорія: Господар
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...