Звернення Андрія Закревського №9

Нарешті ми всі дочекалися весни. Знову у нас є цілих вісім місяців, щоб підготуватися до зими. За мінімальними підрахунками, щоб не втратити видобуток природного газу, нам необхідно пробурити 500 тисяч метрів свердловин. Але хто це буде робити?

Приватні компанії цього робити не будуть, тому що уряд збільшив податки і не дозволив розвиватися закордонним інвесторам. Пішли навіть такі гіганти як Шелл і Шеврон, що й казати про невеликі компанії?..

Державні компанії збирають гроші, а потім передають їх Газпрому: ціну для населення підвищують, а у державних компаній продовжують купувати газ по три з половиною сотні гривень. Хороші реформи: замість того, щоб дорого купувати газ у приватних і державних компаній - НАК Нафтогаз купує його у Газпрому.

Знову ми дочекалися весни і нічого не посадили на своїй землі. Великі рівні поля обробляються механічним способом, не даючи селу роботи. А городи і маленькі схили, на яких в сусідніх Польщі та Франції примудряються садити сади і виноградники, вирощувати ягоди, у нас стоять порожніми.

У Канаді, прямо на Ніагарському водоспаді, ще не закінчилася зима. У невеликих винокурнях дозріває вино. Поруч з кожним будинком - виноградник або сад, маленький, на половину гектара. У гаражі - три автомобілі. На складі - пара тисяч пляшок вина на продаж, або кілька тисяч баночок із джемом.

Не знаю, може, у них на Ніагарі каміння краще родить, або мороз, від якого вперше за півстоліття замерз водоспад, якийсь не такий як у нас?..

Може, уся річ в людях? Може, у них на руках по десять пальців? Ні! Начебто такі, як ми. Навіть говорять українською.

Привіз сьогодні в Швейків триста саджанців, переорав землю, завтра буду садити фруктовий сад. Поруч у сусідів - порожній город, питаю: будете на ньому щось робити? Ні. Може, мені віддасте - я сад посаджу? Ні. Нехай дітям буде.

Що дітям буде? Порожня земля?

 
 

Повернутися
26.03.2015
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...