ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №58

Що залишиться після нас? Дерево, яке ми посадили — або не зрубали. Дім, який ми збудували — або не зруйнували. І пам'ять — у серцях тих, кого ми виховали.

Пам’ятаю — хоч минуло багато років — одну історію про свого батька. Було це у блаженної пам'яті 90-ті, коли кожна українська сім’я борсалася як могла, вибираючись із потопаючого корабля вітчизняної економіки. Моя сім’я — теж не виняток. Мама, котра все життя пропрацювала на "врєдних" (гальваніка, вогнетривка цегла) -  на так званому шкідливому виробництві, у 45 стала інвалідом. Працювати більше не могла. Допомогла їй заробляти вдома моя колишня дівчина, яка займалася продажем насіння. Дівчина їздила по дослідних господарствах і оптом скуповувала насіння, а мама мала пакувати його в пакетики і так продавати. Насіння, як відомо, продукт сезонний, і те, що не продалося вчасно, стало нікому не потрібним. Аж тут за нього вирішив узятися тато… Усе життя він пропрацював слюсарем та зварювальником, був бригадиром, а потім майстром... Тож чергового «першотравня» він вирішив, що негоже пропадати добру. Його бригада якраз перекопувала центральну алею перед головною прохідною "Запоріжкоксохіму". "Якесь дивне у вас насіння, Анатолій Іванович, на квіти не схоже", - казали хлопці, яким він роздав пакети. "Чорнобривці такі", відповів батько.

Усім не терпілося дочекатися, коли ж зійдуть «чорнобривці Анатолія Івановича», тож доглядали сходи і чекали перших паростків уже всім дружнім багатотисячним колективом … І так само дружньо реготали, коли на грядці замість чорнобривців буйно забуяли… буряки й помідори! Люди йшли на роботу і посміхалися. Директор заводу викликав батька, але той тільки сказав: "А чого земля пустує?", і той погодився.

Багато років минуло звідтоді. Уже три роки як нема мого тата. Давно не ростуть його «чорнобривці», але ростуть ті, у чиїх душах він залишив свій слід. Я пам’ятаю, як він, щасливий і трішки збентежений, стоїть біля своєї «клумби», тішачись із того, що дав нове життя — хай навіть звичайному насінню. Я й досі його таким бачу.

А кожного першого травня я завжди щось саджу. І згадую батька


Повернутися
06.03.2016
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Тільки-но вляглася перша хвиля радості, котра піднялася довкола нашого першого олімпійського золота, як інтернетом відразу ж покотилася «зрада»: наш спортсмен-переможець обійнявся з володарем бронзи-росіянином, ще й обгорнув його українським прапором…  Цікаво, кого нині «розпинають» більше: нашого Абраменка в Україні за обійми з росіянином, чи росіянина – на його батьківщині - за те, що дався загорнути в наш прапор… Знаходяться уже й ті, хто чи то жартома, чи всерйоз пропонує російському спортсмену попросити політичного притулку в Україні (мовляв, якщо встигне до кінця Олімпіади, то будемо мати вже дві медалі) і ті, хто, відкричавши нашому спортсмену «Осанна», починають скандувати «Розіпни його»…

Поки ламаються списи і точаться суперечки, зверну вашу увагу на дуже символічну деталь: спортсмен, котрий переміг, накрив своїм (нашим, українським!) прапором того, хто програв… Зрештою, вам не треба пояснювати, чому представники Росії на цій Олімпіаді без прапорів – «безликі», майже як «їхтамнєти» на Донбасі… Я вірю у символічність цього жесту, яким Україна «покриває» Росію, так само, як і у великодушність переможців. А все решта - просто спорт.