ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №58

Що залишиться після нас? Дерево, яке ми посадили — або не зрубали. Дім, який ми збудували — або не зруйнували. І пам'ять — у серцях тих, кого ми виховали.

Пам’ятаю — хоч минуло багато років — одну історію про свого батька. Було це у блаженної пам'яті 90-ті, коли кожна українська сім’я борсалася як могла, вибираючись із потопаючого корабля вітчизняної економіки. Моя сім’я — теж не виняток. Мама, котра все життя пропрацювала на "врєдних" (гальваніка, вогнетривка цегла) -  на так званому шкідливому виробництві, у 45 стала інвалідом. Працювати більше не могла. Допомогла їй заробляти вдома моя колишня дівчина, яка займалася продажем насіння. Дівчина їздила по дослідних господарствах і оптом скуповувала насіння, а мама мала пакувати його в пакетики і так продавати. Насіння, як відомо, продукт сезонний, і те, що не продалося вчасно, стало нікому не потрібним. Аж тут за нього вирішив узятися тато… Усе життя він пропрацював слюсарем та зварювальником, був бригадиром, а потім майстром... Тож чергового «першотравня» він вирішив, що негоже пропадати добру. Його бригада якраз перекопувала центральну алею перед головною прохідною "Запоріжкоксохіму". "Якесь дивне у вас насіння, Анатолій Іванович, на квіти не схоже", - казали хлопці, яким він роздав пакети. "Чорнобривці такі", відповів батько.

Усім не терпілося дочекатися, коли ж зійдуть «чорнобривці Анатолія Івановича», тож доглядали сходи і чекали перших паростків уже всім дружнім багатотисячним колективом … І так само дружньо реготали, коли на грядці замість чорнобривців буйно забуяли… буряки й помідори! Люди йшли на роботу і посміхалися. Директор заводу викликав батька, але той тільки сказав: "А чого земля пустує?", і той погодився.

Багато років минуло звідтоді. Уже три роки як нема мого тата. Давно не ростуть його «чорнобривці», але ростуть ті, у чиїх душах він залишив свій слід. Я пам’ятаю, як він, щасливий і трішки збентежений, стоїть біля своєї «клумби», тішачись із того, що дав нове життя — хай навіть звичайному насінню. Я й досі його таким бачу.

А кожного першого травня я завжди щось саджу. І згадую батька


Повернутися
06.03.2016
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Люди діляться на багатих і бідних. При цьому і багатство, і бідність є випробуванням. Проте бідність — більш легкий, зручний хрест,  у той час як багатство — більш важкий. Науковці говорять навіть про гедонізм бідних — їм властиве переживання катарсису від своєї безумовної порядності порівняно із "вкраденими статками олігархів". При цьому цікаво, що "багаті", тобто всі ті, хто не сприймає себе «бідним», узагалі не оперують таким примітивним розшаруванням "багатий - бідний", тож дискурс протистояння «бідні-багаті» створюється самими бідними. Ознака, за якою «бідні» відносять тих чи інших людей до цих двох класів, є також примітивна - це самовизначення особистості: якщо людина радо себе зараховує до бідних, то це "наш!", і саме в цей момент запускається полум'яна риторика "ми бідні - а вони багаті, та вони нам, бідним...".  Питання влади над своїм життям для бідного не стоїть - бо "владою користуються багаті, аби поневолювати бідних і робити їх ще біднішими".

На думку психологів, в людини грошей стільки, скільки вона дозволяє собі. Я б сформулював це так:  справжні багатство чи бідність не у гаманці, а в голові… Так звана бідність – це насправді невміння користуватися своїм багатством. Ми відкладаємо кошти «на чорний день», нові речі – «на потім». В результаті отримуємо життя з чорних днів, і це «потім» ніколи не настає. Відкрию вам таємницю: «потім» не існує. Є тільки зараз. А в ньому є люди, які як кремінь, або як губка, або ж як мед. Щоб отримати щось від людини-кременя, треба щосили  її стукати. Щоб отримати щось у людини-губки —  треба довго її тиснути. А людина-мед розливається для усіх сама…