ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №58

Що залишиться після нас? Дерево, яке ми посадили — або не зрубали. Дім, який ми збудували — або не зруйнували. І пам'ять — у серцях тих, кого ми виховали.

Пам’ятаю — хоч минуло багато років — одну історію про свого батька. Було це у блаженної пам'яті 90-ті, коли кожна українська сім’я борсалася як могла, вибираючись із потопаючого корабля вітчизняної економіки. Моя сім’я — теж не виняток. Мама, котра все життя пропрацювала на "врєдних" (гальваніка, вогнетривка цегла) -  на так званому шкідливому виробництві, у 45 стала інвалідом. Працювати більше не могла. Допомогла їй заробляти вдома моя колишня дівчина, яка займалася продажем насіння. Дівчина їздила по дослідних господарствах і оптом скуповувала насіння, а мама мала пакувати його в пакетики і так продавати. Насіння, як відомо, продукт сезонний, і те, що не продалося вчасно, стало нікому не потрібним. Аж тут за нього вирішив узятися тато… Усе життя він пропрацював слюсарем та зварювальником, був бригадиром, а потім майстром... Тож чергового «першотравня» він вирішив, що негоже пропадати добру. Його бригада якраз перекопувала центральну алею перед головною прохідною "Запоріжкоксохіму". "Якесь дивне у вас насіння, Анатолій Іванович, на квіти не схоже", - казали хлопці, яким він роздав пакети. "Чорнобривці такі", відповів батько.

Усім не терпілося дочекатися, коли ж зійдуть «чорнобривці Анатолія Івановича», тож доглядали сходи і чекали перших паростків уже всім дружнім багатотисячним колективом … І так само дружньо реготали, коли на грядці замість чорнобривців буйно забуяли… буряки й помідори! Люди йшли на роботу і посміхалися. Директор заводу викликав батька, але той тільки сказав: "А чого земля пустує?", і той погодився.

Багато років минуло звідтоді. Уже три роки як нема мого тата. Давно не ростуть його «чорнобривці», але ростуть ті, у чиїх душах він залишив свій слід. Я пам’ятаю, як він, щасливий і трішки збентежений, стоїть біля своєї «клумби», тішачись із того, що дав нове життя — хай навіть звичайному насінню. Я й досі його таким бачу.

А кожного першого травня я завжди щось саджу. І згадую батька


Повернутися
06.03.2016
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.