ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №58

Що залишиться після нас? Дерево, яке ми посадили — або не зрубали. Дім, який ми збудували — або не зруйнували. І пам'ять — у серцях тих, кого ми виховали.

Пам’ятаю — хоч минуло багато років — одну історію про свого батька. Було це у блаженної пам'яті 90-ті, коли кожна українська сім’я борсалася як могла, вибираючись із потопаючого корабля вітчизняної економіки. Моя сім’я — теж не виняток. Мама, котра все життя пропрацювала на "врєдних" (гальваніка, вогнетривка цегла) -  на так званому шкідливому виробництві, у 45 стала інвалідом. Працювати більше не могла. Допомогла їй заробляти вдома моя колишня дівчина, яка займалася продажем насіння. Дівчина їздила по дослідних господарствах і оптом скуповувала насіння, а мама мала пакувати його в пакетики і так продавати. Насіння, як відомо, продукт сезонний, і те, що не продалося вчасно, стало нікому не потрібним. Аж тут за нього вирішив узятися тато… Усе життя він пропрацював слюсарем та зварювальником, був бригадиром, а потім майстром... Тож чергового «першотравня» він вирішив, що негоже пропадати добру. Його бригада якраз перекопувала центральну алею перед головною прохідною "Запоріжкоксохіму". "Якесь дивне у вас насіння, Анатолій Іванович, на квіти не схоже", - казали хлопці, яким він роздав пакети. "Чорнобривці такі", відповів батько.

Усім не терпілося дочекатися, коли ж зійдуть «чорнобривці Анатолія Івановича», тож доглядали сходи і чекали перших паростків уже всім дружнім багатотисячним колективом … І так само дружньо реготали, коли на грядці замість чорнобривців буйно забуяли… буряки й помідори! Люди йшли на роботу і посміхалися. Директор заводу викликав батька, але той тільки сказав: "А чого земля пустує?", і той погодився.

Багато років минуло звідтоді. Уже три роки як нема мого тата. Давно не ростуть його «чорнобривці», але ростуть ті, у чиїх душах він залишив свій слід. Я пам’ятаю, як він, щасливий і трішки збентежений, стоїть біля своєї «клумби», тішачись із того, що дав нове життя — хай навіть звичайному насінню. Я й досі його таким бачу.

А кожного першого травня я завжди щось саджу. І згадую батька


Повернутися
06.03.2016
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Незалежність нашої країни складається із нас, наших життів, наших вчинків і наших рішень. Незалежність це не дань і навіть не день. Не парад і не пишне свято.  Її можна порівняти хіба з повітрям – по справжньому незалежність можна відчути тільки тоді, коли її бракує, коли вони зникає або її у вас відбирають. Українці знають ціну незалежності.  Останні чотири роки ми засвоювали цей урок.

    Справжня незалежність не починається з "усього", вона починається з "нуля". Сьогодні. Через бруд, кров, піт, мозолі, могили... Зрештою, останні чотири роки – це лише верхівка «айсберга», з яким ми зіткнулися. Насправді ми двадцять сьомий рік перебудовуємо на нормальний будинок «казарму», споруджену радянськими архітекторами-деміургами. Вони, незалежно від задуму, вміли будувати тільки казарми…  Хмара пилу від нашого «будівництва» осідала довгі роки, заступаючи нам зір, і аж тепер простір довкола потрохи розвиднюється.  Стало видно людей, які відстоюють, впроваджують нове, підтримують, формують, будують, ризикують, не мовчать, не падають духом і не дають іншим, групуються, тягнуть гуртом, вірять… Разом ми збудували власну державу. Тепер треба поліпшувати її якість.