ЗГАДАЄМ БИТВУ НА ГОРІ ЛИСОНІ…

Нещодавно Верховна Рада України прийняла Постанову “Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2016 році”, згідно з якою 100-річчя з часу боїв за гору Лисоню за участі Легіону Українських Січових Стрільців, що проходили в серпні—вересні 1916 року, відзначатиметься на державному рівні.

Дано відповідні рекомендації міністерствам. Нацбанку України запропоновано виготовити і ввести в обіг ювілейні монети, “Укрпошті” — видати відповідні поштові конверти й поштові марки. 100-річчя з часу боїв за гору Лисоню внесено до переліку пам’ятних дат і ювілеїв, які в 2016 році відзначатимуться на державному рівні.

Гора Лисоня, що поблизу міста Бережани, здіймається на висоту 399 метрів. 100 років тому, в часи Першої світової війни, тут на смерть стояв Легіон українських січових стрільців. У боях з переважаючими силами росіян полягло чимало старшин та стрільців. Минуло дві епохи, упродовж яких два режими — польський і совєтський — намагалися викорінити сліди тих трагічних подій. Однак час довів: пам’ять про звитяжців невмируща. Після Брусиловського прориву у травні 1916 року командування російської армії вирішило будь-що повторити вдалі наступальні операції. Вже на початку червня російські війська атакували австрійські позиції, розташовані вздовж річки Стрипи. 55-та дивізія генерала Фляйшмана поспіхом відступала в напрямку міста Бережани. Лише наприкінці липня вдалося зупинити наступ росіян. Відійшов до Бережан та закріпився в районі гори Лисоні і полк українських січових стрільців, який тоді налічував 1650 стрільців та 47 старшин. Перед українськими вояками постало завдання захищати село Потутори та шлях із містечка Підгайців на Бережани. Головний плацдарм — гора Лисоня. Вже на 11 серпня російські війська закріпилися неподалік. Наступного дня відбулися перші зіткнення. Російські частини атакували дві сотні першого куреня УСС. Січові стрільці були змушені відступити. І хоча дві інші сотні сформували другу лінію оборони й ліквідували загрозу подальшого наступу, це не перешкодило австрійському командуванню звинуватити українських бійців у зраді. Їх було відправлено в село Потутори на реорганізацію, а командувач — Антін Варивода подав у відставку. Позиційні зіткнення ворожих сил тривали майже два тижні. 31 серпня російська армія наступає, щоб захопити Бережани. Австро-угорські частини, у складі яких були й УССуси, зупинили їх на Лисоні, але через три дні росіяни проривають оборону. Над підрозділами січових стрільців нависла небезпека. Того ж дня проти наступаючих російських військ було спрямовано дві сотні 1-го куреня УСС. Одна атакувала ворога, але цей порив закінчився невдало. Більшість стрільців і командир Роман Сушко потрапили в російський полон. Інші сотні під командуванням Андрія Мельника та Василя Кучабського вступили в бій на Лисоні й зупинили наступ ворога. Четверта сотня Вячеслава Будзиновського була розгромлена. Весь день тривав бій, у якому полягло десятки старшин та стрільців. Росіяни майже оточили Бережани. У цей час вступив у бій другий курінь УСС. Цісарським воякам вдалося закріпитися на Лисоні. 4 вересня почався їхній контрнаступ. До вечора вдалося відбити всі позиції. У триденних боях українські воїни проявили неабияку мужність. Ще одну спробу прорвати австрійський фронт російські війська зробили 16 вересня. Росіянам вдалося зайти у фланг і тил полку УСС. Січові стрільці відбили атаку, але лінія фронту наближалася безпосередньо до Бережан. Затишшя тривало недовго. Військові події досягли апогею в останні дні вересня 1916-го. 29 числа розпочався третій, найбільш масований наступ росіян у районі Лисоні. Бої тривали майже безперервно три доби. Упродовж перших двох днів російська артилерія вела ураганний обстріл австрійських коаліційних військ на Лисоні та в околицях села Потутори. У другій половині дня 30 вересня російська піхота розпочала наступальну операцію на висоті 327. Росіяни розбили угорський полк і зайняли його позиції, створивши плацдарм для наступу. Далі російські військові частини виходять у долину річки Золота Липа в напрямку села Посухова і, використовуючи зайняті 16 вересня позиції, оточують полк українських січових стрільців, дислокований у селі Потутори. Ціною великих втрат загонам УСС вдалося прорвати кільце оточення і вийти до Бережан. У складі колишнього полку січових стрільців залишилося 17 старшин і 150 стрільців. Чимало стрілецьких старшин після кривавих боїв на Тернопільщині потрапили в російський полон. Вони сформували у 1917 році Галицько-Буковинський курінь січових стрільців під командуванням полковника Євгена Коновальця. І це військове формування стало головною опорою Центральної Ради. В історії пам’яті про захисників рідної землі виникали складні лабіринти. У XX столітті майже двадцять років більша частина Тернопільщини перебувала під владою Польщі. Представники Тернопільського воєводського та Бережанського повітового осередків Товариства охорони воєнних могил виявили ініціативу насипати меморіальний курган на Лисоні. Це було зроблено у 1927 році. Курган став місцем паломництва українців. Але такий захід викликав протест польської адміністрації. Вона розцінила його як політично небезпечний: пам’ять про героїв-українців суперечила польським політичним та територіальним домаганням. Через рік польський уряд видає постанову, згідно з якою всі захоронення вояків, що були без опіки держав воюючих сторін, переносяться на один цвинтар у селі Підвисоке. Лисоня стає відома як розрита могила: її розкопували декілька разів. Неодноразово нищили і хрест на ній. Українська інтелігенція протестувала проти такого святотатства. Посол польського сейму Дмитро Палій виступав із різким протестом проти наруги над пам’яттю січових стрільців. І був за це заарештований. Його підтримували посол Володимир Целевич та адвокат, громадський і культурний діяч із Бережан Володимир Бемко, які зверталися з позовами до суду за осквернення могил. Українці відновлювали могили, встановлювали хрест. Але — ненадовго. Тотальна війна проти пам’яті про українських патріотів настала і з утвердженням радянського режиму. Ще польська влада зруйнувала стрілецький цвинтар у селі Посухові на Бережанщині, адже такий меморіал і ворота у формі тризуба не вписувалися у політичний світогляд Другої Речі Посполитої. Тут поховано 70 стрільців і 4 турецьких воїни. І вже КДБ дало вказівку замурувати ще й бічні входи брами цвинтаря, щоб не було видно тризуба. Наприкінці 70-х років минулого століття «викорінення пам’яті» набуло небачених масштабів — голова одного з колгоспів дав вказівку підлеглим розорати поховання на Лисоні. Благо, трохи раніше на горі поставили геодезичну вишку. Селяни всіляко переконували доморощеного Герострата, що проводити там будь-які робити заборонено. Він здався, а сміливі хлопці взяли Лисоню під свою опіку. Уже під час перебудови у липні 1989 року на горі Лисоні відбувся мітинг-реквієм. Тоді міліція оштрафувала кожного на 30 крб. з його ініціаторів, які принесли із собою синьо-жовті знамена. «Блюстителі закону» не передбачали, що мине ще п’ять років, і на меморіальному кургані гори Лисоні буде відкрито пам’ятник українським січовим стрільцям. 


Повернутися
26.02.2016
Категорія: Історія
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Люди діляться на багатих і бідних. При цьому і багатство, і бідність є випробуванням. Проте бідність — більш легкий, зручний хрест,  у той час як багатство — більш важкий. Науковці говорять навіть про гедонізм бідних — їм властиве переживання катарсису від своєї безумовної порядності порівняно із "вкраденими статками олігархів". При цьому цікаво, що "багаті", тобто всі ті, хто не сприймає себе «бідним», узагалі не оперують таким примітивним розшаруванням "багатий - бідний", тож дискурс протистояння «бідні-багаті» створюється самими бідними. Ознака, за якою «бідні» відносять тих чи інших людей до цих двох класів, є також примітивна - це самовизначення особистості: якщо людина радо себе зараховує до бідних, то це "наш!", і саме в цей момент запускається полум'яна риторика "ми бідні - а вони багаті, та вони нам, бідним...".  Питання влади над своїм життям для бідного не стоїть - бо "владою користуються багаті, аби поневолювати бідних і робити їх ще біднішими".

На думку психологів, в людини грошей стільки, скільки вона дозволяє собі. Я б сформулював це так:  справжні багатство чи бідність не у гаманці, а в голові… Так звана бідність – це насправді невміння користуватися своїм багатством. Ми відкладаємо кошти «на чорний день», нові речі – «на потім». В результаті отримуємо життя з чорних днів, і це «потім» ніколи не настає. Відкрию вам таємницю: «потім» не існує. Є тільки зараз. А в ньому є люди, які як кремінь, або як губка, або ж як мед. Щоб отримати щось від людини-кременя, треба щосили  її стукати. Щоб отримати щось у людини-губки —  треба довго її тиснути. А людина-мед розливається для усіх сама…