ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №56

Сталося це в середньовіччі. Чоловік, що керував будівництвом собору, вирішив подивитися як працюють каменярі. Він підійшов до них і попросив розповісти про свою роботу.

 Перший робітник похмуро глянув і роздратовано відповів: «Тобі що, повилазило? Не бачиш — камінь лупаю, хай йому грець».

Другий спокійно відповів: "Що я роблю? Заробляю на кусень хліба для своєї родини".

А третій розігнувся, витер спітніле чоло, усміхнувся, і з гордістю сказав: "Я будую майбутнє "!

Наступного дня саме він очолив будівництво.

Нам так бракує в Україні третього каменяра... Наші очільники ніяк не усвідомлять, яку державу будують. Бо сьогодні вони бояться майбутнього, не можуть чи не хочуть розібратися з минулим, та оминають можливість збагнути теперішнє, вкотре наступаючи на ті самі граблі...

Процес будівництва змінює як самого творця,так і його долю. 

Адже майбутнє - це не те, куди ми йдемо, а те, що ми створюємо.


Повернутися
18.02.2016
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.