ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №55

В Україні на зміну агресивного показного патріотизму приходить патріотизм спокійний. Люди втомилися не тільки від війни і політики, але й від туалетного паперу з Путіним і жовто-блакитного асфальту.

Бравурна гордість швидко змінилася розчаруванням від відсутності бліцкригу на Донбасі, жорсткої економічної кризи і порожніх кишень.  «Чад» пройшов, а замість нього залишилося відчуття, що треба робити щось більш конкретне.  Знаєте, нам треба перестати обговорювати новини з політичного цирку, реагувати на кожну нісенітницю чи подію звідти.  На те, що відбувається в українському політикумі, є сенс зараз ніяк не дивитися або дивитися в оптичний приціл. У нас є набагато важливіші справи, аніж коментування цього божевілля. Нам не можна перетворюватися на територію нелюбові.  Врятують лише добро і любов. А любов – це дія. Любов до людини, до країни, до всього – це позитивна дія.

 Серед моїх знайомих є багато тих, хто відмовився від показного патріотизму і мовчки зайнявся справою. На зміну «ватникам» та «вишиватникам» повинні прийти адекватники. Мій «рецепт» простий: «Замість політики — посади дерево». Тільки уявіть,  як зазеленіла б Україна, якби щоразу замість пустопорожньої балаканини наші можновладці брали в руки саджанці й лопати. Зрештою, ніхто й ніщо не заважає робити це нам. Якщо наша земля знову зарясніє садами, якщо ви побачите, як щороку навесні зацвітають дерева —  ви ніколи не подумаєте розлюбити Україну і допустити навіть думку про те аби виїхати з неї чи віддати її комусь.

Наполеон наказав насадити дерев по обидва боки дороги, щоб солдати йшли в тіні, і коли йому зауважили, що дерева виростуть тільки через двадцять років, він відповів: «Тоді починайте садити негайно!». Нам треба стати багатими, сильними і здоровими. І щоб ніхто і не зміг подумати, що ми можемо просто так віддати свою землю.

І ще. Ви ніколи не замислювалися, чому в списку «must-do»  справжнього українця “посадити дерево» іде першим — найважливішим — пунктом? Або чому у пам'ять про загиблих у нас також прийнято садити дерева? Щоб ті, хто вже не з нами, пішли не у землю, а у пам'ять. Дерева пам’яті квітнутимуть довше за людське життя. І кожен зможе з полегшенням сказати: Я посадив свій сад. Скоро йому цвісти…


Повернутися
12.02.2016
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.