ЗВ’ЯЗАНІ СПІЛЬНИМ ГОРЕМ

У Тернополі зустрілися рідні полеглих бійців АТО

 Чи є такий лік, котрий зменшив би біль втрати? Де знайти сили, щоб змиритись і відпустити?

Чи можна навчитись жити без сина, батька, брата, котрих забрала війна? Відповіді понад півсотні рідних загиблих бійців АТО шукали спільно, під час триденної зустрічі у Тернополі. Ділились, плакали, розраджували одна одну, спілкувались з психологами та священниками, адже розділене горе - це півгоря, і ніхто так не зможе зрозуміти, поспівчувати, як людина, котру спіткало таке ж горе. Сім’ї загиблих бійців зустрілись у Тернополі. Усіх цих людей об’єднало спільне горе – війна забрала їхніх рідних. Деталі зустрічі — в сюжеті "TV-4».

У пана Богдана Гогуся  брат  не загинув на полі бою, а помер через хворе серце. Тим не менше, каже чоловік, біль утрати все одно дуже сильний.  Брату,каже чоловік, було 45 років. «Добровольцем пішов. Був патріотом. Зі села, правда, ніхто не хотів йти. Він один тільки пішов зі села Ладичина Теребовлянський район. Він на полігоні був і вже відправляли його туди в АТО, як щось погано йому зробилось. Серце зловило. Помер».

А от син  Надії Сикліцки загинув чи то через гіркий випадок долі, чи то через чиюсь халатність. З’ясувати це до сьогодні намагаються у суді. Її Назар, каже жінка, один зі загиблих у Херсоні бійців батальйону «Збруч».

«Назар у мене з двійнят. То біля мене його копія. Служив Назар у Збручі. Він один з перших призваний був. Повістка була 3 березня. Сказали спочатку, що на десять днів, потім на 45 днів. А потім невідомо наскільки. 16 липня їх з Тернополя відправили в Херсонську область».

Розділене горе, кажуть люди, це півгоря. Тому змиритись зі втратою своїх рідних вони намагаються спільно. Для цього організовують зустрічі у щоразу інших містах Тернопільщини.

 АЛЛА КВАЧ, мама загиблого бійця: « Хочеться тих зустрічей, тому що так ніхто не зрозуміє. І інший раз такі питання задають, що думаєш: «Ну, що ж тобі, людино, відповісти на те?» Що відповісти? То так, як друга родина. В родині так не розуміють. – В нас прекрасні психологи, волонтери, які забезпечують психологічну підтримку родин. І саме основне, що ми також одна одну підтримуємо. Тому що розділене горе – це півгоря. Ніхто так не може підтримати, зрозуміти, поспівчувати, як мама, яка має таке саме горе».

Минулі вихідні, з 5 по 7 лютого, родини загиблих бійців провели у Тернополі. Молились. Спілкувались. Радились зі психологами та юристами.

 Як зазначив міський голова Тернополя, нині  є ідея створити спільний пантеон слави для бійців, які загинули під час Першої і Другої світових воєн та під час Антитерористичної операції. Знаходитиметься він, передбачають, у Старому парку в Тернополі.


Повернутися
12.02.2016
Категорія: Новини
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...