НА ТЕРНОПІЛЬЩИНІ Є НАФТА! АЛЕ НЕМАЄ КОШТІВ, ЩОБ ЇЇ ВИДОБУТИ …

 Шукали нафтові та газові пласти на Тернопільщині ще за Австро-Угорщини та Польщі. Вже активніше це робили за Радянського союзу, в 60-тих роках, а згодом продовжили за незалежності України, пояснює ІНТБ директор Офісу реформ при Тернопільській ОДАВіктор Литвинчук.

 «В архівах обкому партії я знайшов матеріали про газ і нафту в Шумському районі, зокрема це стосується і Левицької долини. Там дійсно був газ, наскільки цей газ відповідає промисловому рівню, промисловому видобутку – я не знаю, але така інформація була».

Понад десять років тому, коли Віктор Литвинчук був заступником голови Тернопільської ОДА, провели кілька етапів розвідки нафти. Тоді на першому етапі зробили аерокосмічну зйомку, яка дала чимало надій.

 «Більше 100 знімків було виконано. І ці знімки показують тектонічні розломи. А як відомо, саме в цих розломах зосереджується нафта, газ. І ці розломи ведуть до Івано-Франківської області, до Чернівецької області і від Чернівецької області аж до Румунії».

Дослідження підтвердили, в області є нафтогазоносні регіони. На другому етапі вже конкретні межі родовищ наносили на карту. А на третьому розпочали експериментальне буріння.

 «Було пробурено в свій час 6 свердловин, які говорять про те, що дійсно, нафта, газ є, каже Віктор литвинчук. — Є три ділянки: Кременецько-Шумська, оця ділянка, це північна частина. Є Бережансько-Козівська і є Монастирисько-Коропецька, навіть, частина Підгаєцького району. Поклади нафти і газу можуть виявитися і вздовж річки Стрипа, так вважали ті, хто займалися цим питанням».

Як би зараз жила область, якби на її території розпочали видобуток нафти, можна лише уявляти. Достеменно відомо, що для визначення перспективності саме промислового видобутку експериментальні буріння потрібно було продовжувати. На заваді стала одвічна проблема браку грошей. Оскільки, каже Віктор Литвинчук, це поки що не по кишені ні державі, ні інвесторам.


Повернутися
12.02.2016
Категорія: Новини
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...