ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №54

Усі ми до чогось звикаємо.  Звикаємо до хороших речей, звикаємо до поганих і подекуди навіть до жахливих. І що ж таке оте звикання – великий дар чи велике прокляття? Мабуть, і те, і інше.

Загалом, людина така істота, що може звикнути до будь-чого. Бувало, люди звикали навіть до страшних умов концтабору чи Гулагу. Фактично, звикання до всіляких поганих речей – своєрідна форма психологічного захисту, яка дозволяє людині адаптуватись навіть у найнесприятливіших умовах. Люди важкохворі звикають до постійного болю, люди у постійній небезпеці (солдати на війні) звикають до страху та смерті довкола, лікарі звикають до крові та людських нутрощів, раби звикають до принижень.

 А чи звикаємо ми до війни? Адже війна — це війна, війна там, де стріляють. Все інше – це похідні явища. Чи відчуваємо ми війну у рідних містах? На це питання я й досі не можу однозначно відповісти.

Кажуть, що війна починається тоді, коли ми перестаємо запам’ятовувати імена загиблих. Ми просто звикли, що час від часу у місто привозять чергову труну. Ми усі звикли до смерті. Уявляєте? Вона вже не дивує, не вражає. Згадується страшенно банальний, але від того не менш правдивий вислів  про смерть одної людини як трагедію і  сотень, тисяч як статистику. Війна перетворила кожну смерть у статистику, яка в свою чергу з кожним днем стає все розмитішою.

Статистика вбиває індивідуальність, приховує кожну життєву історію, трагедію, що криється за нею.

В статистиці і криються найбільші жахи війни, які ми ще не раз усвідомимо пізніше. Найсуттєвіший із них – знецінення людського життя.

Ця війна поглинула тисячі людей, які за рідкісними виключеннями (найчастіше — за виокремленням земляків, знайомих) залишаться для нас просто цифрами. І це дійсно страшно. Ми звикли до жертв. У лютому 2014-ого кожен із нас знав Небесну Сотню ледь не поіменно. Нині їх уже батальйони.   Тепер жертв рідко показують в топах новин. Згадки про них з’являються лише в новинних стрічках медіа. Сухі цифри — «5 чоловік загинуло», «шестеро людей…», «троє…».   

 Ми забуваємо, що коли прокидаємося зранку, коли ідемо в магазин по хліб, коли відводимо дітей в садочки та школи, коли їдемо на роботу, в цей час хтось помирає за нас. І за місто, де, здається, війни немає.

 Ми повинні їх знати. Дякувати їм, плакати за ними і молити Бога, щоб ніхто з них більше не гинув на цій війні. Не можна дозволити смерті ставати буденністю, а собі дозволити примирятись із втратами.  

Бо — дозволю собі не погодитися з Ніцше — те, що не вбиває особисто нас, не робить нас сильнішими. Хіба трохи байдужішими.


Повернутися
05.02.2016
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Буддиська притча розповідає про старого монаха, котрий так повчав своїх молодших колег: «Перший раз, коли сарна впала мені в юшку, я вилив усе на землю. Потім я викидав сарну, але їв юшку. Пізніше я їв усе разом – і сарну, і юшку. Нині ж, якщо якась сарна намагається вилізти з юшки, я заштовхую її назад…»

  Буває так, що невдача може бути основою успіху. Майже дев’яносто років тому журналіст Вільям Боліто написав: «Найважливіше в житті полягає не в тому, щоб максимально використовувати свої успіхи. Кожен дурень здатний на це. Насправді важливим є вміння  отримувати користь з наших втрат. Це вимагає розуму; в цьому і полягає різниця між розумною людиною і дурнем…»

 У житті усе несподіване й непередбачуване. То воно тобі підкидає удачу, то розчарування. Головне-не зупинятися, а продовжувати жити. Можливості потрібно не лише використовувати. Їх потрібно відбирати, виривати від життя, повністю вловлювати і не випускати! Коли доля підкидає тобі якийсь шанс, за цю зачіпку потрібно хапатися, що є духу! Для цього і є життя…

Навіть коли здається, що все проти вас, зусилля та наполегливість можуть бути вашими конкурентними перевагами. Ба більше, вони можуть бути тією єдиною перевагою, яка вам справді потрібна. Як казав класик: якщо важко досягти успіху, потрібно докласти більше зусиль.