ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №53

Що таке історія?

Мудрий Ганді казав, що історія є найкращим учителем, у якого — найгірші учні. Якщо це так, то ми — першокласники, яких залишили ще на рік, бо не освоїли навіть  найнеобхідніших азів.

  Джеймс Джойс писав, що історія схожа на страшний сон, від якого хочеться прокинутися. Якщо це так, то українцям подобається інертна роль «сплячої красуні».

 Гегель був песимістом , бо вважав, що історія нічому не вчить людей. Якщо це так, то реалістом був Вільгельм Швебель, який наголошував, що історія нічому не вчить, тільки карає за незнання її уроків. 

Що думаю я? Я думаю, що Україна – це не лише історії про минуле, Україна – це ще й плани на майбутнє. Але одне без іншого є неможливим. І, зрештою, нічого не вартим. Хто не пам’ятає історію, той не має майбутнього. Рiч не лише в тім, що історія, скажімо, втрати незалежної України на початку ХХ сторіччя не навчила прем’єрів ХХІ століття дбати про армію. Забули не лише, що хто не турбується своєю армією — годує чужу. Ми всі разом забули більше: історія не вчить у двох випадках. По-перше, коли учні не хочуть вчитися; по-друге, коли учні не здатні навчатися, бо просто дурні.

 Я не досконало знаю історію рідної землі, але читаю, шукаю, сперечаюсь і ділюсь. І кожного дня таке відчуття, що починаю все з нуля.  Я хочу заохотити своїх дітей вчити історію України, захлинаючись від цікавості і захоплення. От тільки де її — таку історію (ні, не подієву, з цим у нас все ок, а уже власне написану) — взяти? Не може навчити правди історія, написана під диктовку ззовні.  Українську історію не можуть написати історики, які залишаться на узбіччі російської імперської історії і завжди там були. Бо на її факти треба подивитися українськими очима.

 Треба переписати, переосмислити історію. Бо і ви, і я, і діти наші вчать московську “лапшу”. Вважається, що історію пишуть переможці,— чи не тому, коли до влади приходить новий президент, то в підручниках переписується історія України ?  Як на мене, історію мають писати моральні авторитети.  

Нам  необхідно писати і доводити до школярів правдиву історію України як самодостатню. Не як додаток до російської історії, а просто як історію окремого етносу, території, держави. 

 Я не знаю, що історики напишуть про нашу нинішню війну. Але хочу, щоб написане вже ніколи не переписували. І нехай  історія нічому не вчить,  але вона може надихати. А надихати українська військова історія вміє блискуче.


Повернутися
29.01.2016
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.