ЄВРОПА… НА ТЕРЕБОВЛЯНЩИНІ: МІСТ, ЯКИЙ ПАМ’ЯТАЄ ЦІСАРЯ

Гляньте на фото. Гадаєте, це одна із мальовничих місцин Італії чи Франції? Ні, це: дев'ятиарковий міст в селі Плебанівка, Теребовлянського району Тернопільської області.

На Тернопільщині у Теребовлянському районі є одне цікаве село Плебанівка. А цікаве воно тим, що саме тут знаходиться чудова і досить незвична пам'ятка архітектури — дев'ятиарковий кам'яний залізничний віадук, який ще називають "теребовлянський віадук".

З 1867 до 1918 року Тернопільщина входила до складу Австро-Угорщини. Уряд Австро-Угорської імперії сприяв залізничному сполученню на Закарпатті, Буковині та Галичині. Будівництво залізниць велось таким чином, щоб зв'язати, перш за все, центральні райони Австрії зі східним кордоном з метою збуту товарів австрійської промисловості і вивозу в центр країни сировини.

У 1896 році було завершено будівництво залізничної колії Тернопіль – Копичинці, що сполучала Галицьке Поділля з Буковиною. Саме на цій важливій залізничній гілці у селі Плебанівка Теребовлянського району знаходиться дев'ятиарковий кам'яний залізничний віадук. Масивний і надійний віадук уже 120 років допомагає залізничним поїздам долати звивисті схили галицької землі. Свій початковий вигляд йому вдалося зберегти завдяки надійній кам`яній кладці і дев'яти високим аркам.  

 Залізничний віадук має 9 арок, зроблених з натурального каменю сірого відтінку. Головна роль віадука - полегшення подолання різних перешкод на місцевості залізничним транспортом. Він пролягає над балкою, з`єднуючи її схили і утворюють пряму дорогу. Арочний стиль конструкції віадука вибраний невипадково. Саме арка збільшує надійність і довговічність всієї конструкції, продовжуючи термін її служби. По обидві сторони від залізничного полотна, проїзд огороджений в цілях безпеки, але це анітрохи не впливає на відкривається з вікна поїзда вигляд. Під час поїздки на поїзді через віадук вам відкриється просто казковий і дивовижний краєвид, якими таке багате Тернопілля.


Повернутися
29.01.2016
Категорія: Історія
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Сучасне життя —  лернейська гідра, яка щодня нарощує нові голови замість тих, що ми вчора з такими зусиллями зрубали. Порівняння «час – це гроші» в двадцять першому столітті остаточно втратило свою актуальність. Гроші більше не мають значення, а от час має. Його не заробиш, не вкладеш, не примножиш, не подаруєш, не накопичиш, не візьмеш в кредит і навіть не вкрадеш. Він знецінює наші ресурси, забирає шанси і постійно вкорочує нам віку, даючи поблажку хіба що до вину та пірамідам.

 Ми часто забуваємо, що час — єдина річ, якою ми не можемо керувати і тратимо купу часу на читання  трактатів  про тайм-менеджмент. Говорячи, що ми маємо час, ми плутаємо підмет та додаток…

Французький поет П’єр Буаст стверджував, що час часто вбиває тих, хто намагається вбити його. Тим часом українські неокласики впевнені, що за ставленням до нього (хоча, зрештою, не лише до нього) існує тільки два типи людей: перші сидять на березі річки і чекають, доки течією пропливе труп ворога, і другі – це ті, хто цих ворогів пускає за водою…  Хоча є ще й треті. Вони, власне, і є вороги.