ЄВРОПА… НА ТЕРЕБОВЛЯНЩИНІ: МІСТ, ЯКИЙ ПАМ’ЯТАЄ ЦІСАРЯ

Гляньте на фото. Гадаєте, це одна із мальовничих місцин Італії чи Франції? Ні, це: дев'ятиарковий міст в селі Плебанівка, Теребовлянського району Тернопільської області.

На Тернопільщині у Теребовлянському районі є одне цікаве село Плебанівка. А цікаве воно тим, що саме тут знаходиться чудова і досить незвична пам'ятка архітектури — дев'ятиарковий кам'яний залізничний віадук, який ще називають "теребовлянський віадук".

З 1867 до 1918 року Тернопільщина входила до складу Австро-Угорщини. Уряд Австро-Угорської імперії сприяв залізничному сполученню на Закарпатті, Буковині та Галичині. Будівництво залізниць велось таким чином, щоб зв'язати, перш за все, центральні райони Австрії зі східним кордоном з метою збуту товарів австрійської промисловості і вивозу в центр країни сировини.

У 1896 році було завершено будівництво залізничної колії Тернопіль – Копичинці, що сполучала Галицьке Поділля з Буковиною. Саме на цій важливій залізничній гілці у селі Плебанівка Теребовлянського району знаходиться дев'ятиарковий кам'яний залізничний віадук. Масивний і надійний віадук уже 120 років допомагає залізничним поїздам долати звивисті схили галицької землі. Свій початковий вигляд йому вдалося зберегти завдяки надійній кам`яній кладці і дев'яти високим аркам.  

 Залізничний віадук має 9 арок, зроблених з натурального каменю сірого відтінку. Головна роль віадука - полегшення подолання різних перешкод на місцевості залізничним транспортом. Він пролягає над балкою, з`єднуючи її схили і утворюють пряму дорогу. Арочний стиль конструкції віадука вибраний невипадково. Саме арка збільшує надійність і довговічність всієї конструкції, продовжуючи термін її служби. По обидві сторони від залізничного полотна, проїзд огороджений в цілях безпеки, але це анітрохи не впливає на відкривається з вікна поїзда вигляд. Під час поїздки на поїзді через віадук вам відкриється просто казковий і дивовижний краєвид, якими таке багате Тернопілля.


Повернутися
29.01.2016
Категорія: Історія
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.