ЄВРОПА… НА ТЕРЕБОВЛЯНЩИНІ: МІСТ, ЯКИЙ ПАМ’ЯТАЄ ЦІСАРЯ

Гляньте на фото. Гадаєте, це одна із мальовничих місцин Італії чи Франції? Ні, це: дев'ятиарковий міст в селі Плебанівка, Теребовлянського району Тернопільської області.

На Тернопільщині у Теребовлянському районі є одне цікаве село Плебанівка. А цікаве воно тим, що саме тут знаходиться чудова і досить незвична пам'ятка архітектури — дев'ятиарковий кам'яний залізничний віадук, який ще називають "теребовлянський віадук".

З 1867 до 1918 року Тернопільщина входила до складу Австро-Угорщини. Уряд Австро-Угорської імперії сприяв залізничному сполученню на Закарпатті, Буковині та Галичині. Будівництво залізниць велось таким чином, щоб зв'язати, перш за все, центральні райони Австрії зі східним кордоном з метою збуту товарів австрійської промисловості і вивозу в центр країни сировини.

У 1896 році було завершено будівництво залізничної колії Тернопіль – Копичинці, що сполучала Галицьке Поділля з Буковиною. Саме на цій важливій залізничній гілці у селі Плебанівка Теребовлянського району знаходиться дев'ятиарковий кам'яний залізничний віадук. Масивний і надійний віадук уже 120 років допомагає залізничним поїздам долати звивисті схили галицької землі. Свій початковий вигляд йому вдалося зберегти завдяки надійній кам`яній кладці і дев'яти високим аркам.  

 Залізничний віадук має 9 арок, зроблених з натурального каменю сірого відтінку. Головна роль віадука - полегшення подолання різних перешкод на місцевості залізничним транспортом. Він пролягає над балкою, з`єднуючи її схили і утворюють пряму дорогу. Арочний стиль конструкції віадука вибраний невипадково. Саме арка збільшує надійність і довговічність всієї конструкції, продовжуючи термін її служби. По обидві сторони від залізничного полотна, проїзд огороджений в цілях безпеки, але це анітрохи не впливає на відкривається з вікна поїзда вигляд. Під час поїздки на поїзді через віадук вам відкриється просто казковий і дивовижний краєвид, якими таке багате Тернопілля.


Повернутися
29.01.2016
Категорія: Історія
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...