РАЗОМ ІЗ КАРТОПЛЕЮ ВІДКОПАЛИ… КОЗАЦЬКУ ЛЮЛЬКУ

Цю козацьку люльку ХVII ст. знайшли неподалік Бучацького замку на Тернопільщині.

 Зараз там уже все копане-перекопане. А – ще півстоліття тому можна було віднайти й таку 300-літню реліквію, – розповідає письменник Юрій Логвин, 76 років. – Мені цю люльку, власне її цибух, подарував священик отець Ярослав. Гостював у нього 1967-го. Певний час він був настоятелем церкви Cвятого Миколая в Нагірянці Чортківського району Тернопільської області.

У місті Бучач збереглися пам'ятки трьох культур – української, польської та єврейської. Є церква Cвятого Миколая ХVІ ст. і руїни замку, який у ХVІІ ст. взяли штурмом козаки.

 – Там була польська залога. Козаки її вигнали, а замок зруйнували. Після того його не відновлюють. На руїнах селяни довгий час садили картоплю. Цю люльку відкопала одна жінка на своєму городі, потім віддала священикові, – каже Юрій Григорович. – Я мав власні саморобні люльки. З юності любив їх курити. А от із козацької – жодного разу. Тримаю вдома в коробці.

Цибух виготовлений із глини. На ньому видно рельєфний візерунок.

– Ця люлька – козацька. Таких багато знаходили на місці битви війська  Богдана Хмельницького з поляками під Берестечком. А також там, де стояли козацькі загони. Робили їх нашвидкуруч: ліпили із глини й обпалювали в горні. Навіть поливою зверху не покривали.


Повернутися
29.01.2016
Категорія: Історія
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.