РАЗОМ ІЗ КАРТОПЛЕЮ ВІДКОПАЛИ… КОЗАЦЬКУ ЛЮЛЬКУ

Цю козацьку люльку ХVII ст. знайшли неподалік Бучацького замку на Тернопільщині.

 Зараз там уже все копане-перекопане. А – ще півстоліття тому можна було віднайти й таку 300-літню реліквію, – розповідає письменник Юрій Логвин, 76 років. – Мені цю люльку, власне її цибух, подарував священик отець Ярослав. Гостював у нього 1967-го. Певний час він був настоятелем церкви Cвятого Миколая в Нагірянці Чортківського району Тернопільської області.

У місті Бучач збереглися пам'ятки трьох культур – української, польської та єврейської. Є церква Cвятого Миколая ХVІ ст. і руїни замку, який у ХVІІ ст. взяли штурмом козаки.

 – Там була польська залога. Козаки її вигнали, а замок зруйнували. Після того його не відновлюють. На руїнах селяни довгий час садили картоплю. Цю люльку відкопала одна жінка на своєму городі, потім віддала священикові, – каже Юрій Григорович. – Я мав власні саморобні люльки. З юності любив їх курити. А от із козацької – жодного разу. Тримаю вдома в коробці.

Цибух виготовлений із глини. На ньому видно рельєфний візерунок.

– Ця люлька – козацька. Таких багато знаходили на місці битви війська  Богдана Хмельницького з поляками під Берестечком. А також там, де стояли козацькі загони. Робили їх нашвидкуруч: ліпили із глини й обпалювали в горні. Навіть поливою зверху не покривали.


Повернутися
29.01.2016
Категорія: Історія
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Незалежність нашої країни складається із нас, наших життів, наших вчинків і наших рішень. Незалежність це не дань і навіть не день. Не парад і не пишне свято.  Її можна порівняти хіба з повітрям – по справжньому незалежність можна відчути тільки тоді, коли її бракує, коли вони зникає або її у вас відбирають. Українці знають ціну незалежності.  Останні чотири роки ми засвоювали цей урок.

    Справжня незалежність не починається з "усього", вона починається з "нуля". Сьогодні. Через бруд, кров, піт, мозолі, могили... Зрештою, останні чотири роки – це лише верхівка «айсберга», з яким ми зіткнулися. Насправді ми двадцять сьомий рік перебудовуємо на нормальний будинок «казарму», споруджену радянськими архітекторами-деміургами. Вони, незалежно від задуму, вміли будувати тільки казарми…  Хмара пилу від нашого «будівництва» осідала довгі роки, заступаючи нам зір, і аж тепер простір довкола потрохи розвиднюється.  Стало видно людей, які відстоюють, впроваджують нове, підтримують, формують, будують, ризикують, не мовчать, не падають духом і не дають іншим, групуються, тягнуть гуртом, вірять… Разом ми збудували власну державу. Тепер треба поліпшувати її якість.