А ДО ШКОЛИ — 10 КМ ПІШКИ!

Щоденний «марафон» школярів із Бучаччини

 Понад 200 дошкільнят і першокласників села Стінка Бучацького району змушені долати до 10 кілометрів пішки щодня до місцевої школи.  Шкільний автобус ще рік тому забрали на потреби АТО, нового ж транспорту дітям і досі не виділили, повідомляє vision.ternopil.ua за матеріалами прес-служби "Народного контролю".

 Як розповідають батьки учнів, щоб вчасно прийти на уроки, діти виходять із дому о пів 8 ранку, несуть із собою багатокілограмові ранці із підручниками.

«Ми виходимо з дому, коли на вулиці ще темна пора. А приходимо з уроків десь о 17 годині.  Дорога далека, через ліс та два цвинтарі, деколи навіть трішки страшно», — ділиться враженнями п’ятикласник Ігор Коростіль.

Після того, як шкільний автобус забрали за розпорядженням районного військкомату на потреби АТО, місцеві чиновники обіцяли жителям Стінки вже через кілька місяців придбати новий транспорт. Натомість і досі не провели необхідний тендер.

Ініціативна група батьків разом з директором школи та сільським головою навіть їздили до Києва в Міністерство освіти та науки. Проте на прийом до столичних чиновників не потрапили.

У Департаменті освіти та науки Тернопільської ОДА пояснили, що тендер не відбувся, адже для участі в конкурсі зголосилося лише одне підприємство. За законодавством, учасників має бути щонайменше двоє.

«Ми зробимо все, аби шкільний автобус якнайшвидше  почав курсувати  до Стінківської  школи. Новий транспорт зможемо придбати за спільні кошти держави, виділимо частину з обласного та Бучацького районного бюджетів.  Через кілька місяців діти їздитимуть на навчання», – пообіцяв заступник директора департаменту освіти та науки Тернопільської ОДА Володимир Чайковський.


Повернутися
29.01.2016
Категорія: Новини
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...