ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №52

Чи є життя після війни? Ні, я не видаю бажане за дійсне — до справжнього миру нам ще далеко. Але серед нас є ті, для кого війна уже закінчилася. І щодня їх стає усе більше.

Вони повертаються з війни. Але вона все ще у них у голові. І її треба заглушити,заглушити за всяку ціну. Додому ці хлопці повертаються абсолютно іншими, ніж ішли ТУДИ. Після пережитого їх світогляд докорінно змінюється. Для них ще незвично прокидатися вранці й чути за вікном спів птахів, а не вибухи снарядів.

Вони повертаються із зони АТО і зустрічаються із суворою реальністю у тилу, де на бігбордах — морди винуватих у смерті їх побратимів. У багатьох не вистачає сил витримати ще одну війну. Війну із бюрократичною машиною, людською байдужістю, нерозумінням оточуючих,  більш ніж скромною допомогою держави…  

Чи можемо щось зробити для них ми?  Волонтерка, з якою мені доводилося співпрацювати, запропонувала цікаву ідею: аби люди, які досягли успіху в своїй справі — будь це бізнес чи творча справа, керівництво підприємством або вдалий старт-ап зустрічалися з демобілізованими бійцями АТО та розповідали їм історію свого успіху.   Це було б цікаво та корисно всім.

Моя пропозиція проста:  на землі, що її отримають наші бійці, можна садити фруктові сади та вирощувати виноград. Кожному учаснику АТО, який звернеться до мене, я обіцяю запропонувати бізнес-моделі та розповісти подробиці. Майже рік тому у Швейкові, що на Монастрищині, я заклав фруктовий сад — майже дві тисячі саджанців, згодом  посадив енергетичну вербу  —  300 000 саджанців, які можна буде роздавати людям. Вже є розплідник на 8000 саджанців, ягідники на 15000 саджанців, закладений виноградник . Створено бренд сидру «Швейків», виготовленого із вирощених на Монастирищині яблук.  Усе це — за неповний рік…

Я хочу показати вам, скільки всього ми з вами можемо. Я не збираюся абстрактно «вчити когось жити», а маю прості і практичні поради як самому створювати собі нові можливості.  Я мрію про те, що коли повернуться додому усі, хто захищав нашу Батьківщину, ми  будемо готовими і навчимося  гідно зустрічати з війни не лише загиблих, а й живих героїв.


Повернутися
21.01.2016
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Тільки-но вляглася перша хвиля радості, котра піднялася довкола нашого першого олімпійського золота, як інтернетом відразу ж покотилася «зрада»: наш спортсмен-переможець обійнявся з володарем бронзи-росіянином, ще й обгорнув його українським прапором…  Цікаво, кого нині «розпинають» більше: нашого Абраменка в Україні за обійми з росіянином, чи росіянина – на його батьківщині - за те, що дався загорнути в наш прапор… Знаходяться уже й ті, хто чи то жартома, чи всерйоз пропонує російському спортсмену попросити політичного притулку в Україні (мовляв, якщо встигне до кінця Олімпіади, то будемо мати вже дві медалі) і ті, хто, відкричавши нашому спортсмену «Осанна», починають скандувати «Розіпни його»…

Поки ламаються списи і точаться суперечки, зверну вашу увагу на дуже символічну деталь: спортсмен, котрий переміг, накрив своїм (нашим, українським!) прапором того, хто програв… Зрештою, вам не треба пояснювати, чому представники Росії на цій Олімпіаді без прапорів – «безликі», майже як «їхтамнєти» на Донбасі… Я вірю у символічність цього жесту, яким Україна «покриває» Росію, так само, як і у великодушність переможців. А все решта - просто спорт.