ЛЮДИНА-МУЗЕЙ

На виставці Івана Марчука в Києві представлено 150 його робіт із близько п’яти тисяч

 У столичному «Мистецькому арсеналі» відкрилася виставка «Генотип вольності» нашого славетного земляка, уродженця невеликого села Москалівка Лановецького району Івана Марчука. Представлено 150 полотен із циклів «Голос моєї душі», «Пейзаж», «Біла планета 1», «Біла планета 2», «Натюрморт», «Нові експресії», «Погляд у Безмежність». Іван Марчук — народний художник України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, почесний громадянин міст Києва та Тернополя, член Золотої гільдії Римської академії сучасного мистецтва. Але офіційне визнання на рідних теренах художник отримав не відразу. Навпаки — його творчість за радянських часів сприймали далеко не всі. У 1989-му Іван Марчук  емігрував до Австралії, потім жив у Канаді та США. Визнання митця за кордоном послугувало приводом для прийняття художника до Спілки художників СРСР без його відома. «У мене є все, мій стиль одним словом — це «марчукізм», — сказав художник на презентації виставки.

Усі свої роботи — а їх близько п’яти тисяч — нині 79-річний Іван Марчук систематизував в 11 циклів. У його творчості простежуються різні художні напрями й методи — від реалізму до сюрреалізму та абстракціонізму. Не менш широка і жанрова палітра — портрети, натюрморти, пейзажі. Художник, без сумніву, тонко відчуває світ, але зображує його по-різному. На одних полотнах природа реальна, навіть надреальна, тоді як на інших обриси зображуваного часто набувають рис, властивих лише уяві Івана Марчука. Вражають фантастичні сюжети на картинах — данина авангарду. Такі полотна ніби намагаються втягнути глядача в себе, зробити його частиною свого мікрокосмосу.

Секрет енергійності митця, за його словами, в тому, що в нього вдосталь часу для творчості, а також у споживанні їжі «не смачної, а корисної». Іван Марчук малює щодня. Він винайшов цілком оригінальну техніку «пльонтанізм» (від слова «пльонтати» — плести, переплітати), яка балансує на межі рукотворного та технологічного і через складність філігранного виконання практично не підлягає повторенню.

Картини художника особливі й тим, який вплив справляють на глядача. «Люблю, коли люди плачуть, дивлячись на мої роботи», — зізнається митець. Полотна наповнені символізмом, алегоричними моментами, коли у птахах уособлюються люди, а через один занедбаний будинок художник передає цілком природний і зрозумілий сум про занепад українського села. Іноді підтекст робіт сприймається на підсвідомості і викликає більше емоцій, ніж пряме згадування конкретних подій.

На презентації Іван Марчук розповів, що в літературі йому найближча поезія і згадав мелітопольського поета Олега Гончаренка, який написав 470 віршів на теми його картин. Насправді 2011 року у видавництві «Фенікс» друком вийшла досить незвичайна книжка «Катрени оголошених картин», яка поєднує воєдино два жанри — живопис та поезію і вражає спорідненістю двох українських митців. Вірші збірки Олега Гончаренка навіяні живописом Івана Марчука. Поет надзвичайно професійно, «ерудовано», як зазначає сам художник, та водночас просто і щиро висловлює свої відчуття, роздуми, навіяні картинами. Вражає й охопленість у віршах десяти періодів творчості художника.

Упродовж останніх трьох років полотна живописця експонувалися переважно за кордоном — у Литві, Німеччині, Польщі, утверджуючи місце України в європейському просторі, а європейського мистецтва у контексті світового. Творчість Івана Марчука можна вважати енциклопедією багатьох стилів, які послідовно виникали впродовж років. Без сумніву, сам Іван Марчук — людина-окремий музей, і серед його полотен обов’язково знайдеться те, яке до душі кожному окремому глядачеві.


Повернутися
21.01.2016
Категорія: Культура
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Незалежність нашої країни складається із нас, наших життів, наших вчинків і наших рішень. Незалежність це не дань і навіть не день. Не парад і не пишне свято.  Її можна порівняти хіба з повітрям – по справжньому незалежність можна відчути тільки тоді, коли її бракує, коли вони зникає або її у вас відбирають. Українці знають ціну незалежності.  Останні чотири роки ми засвоювали цей урок.

    Справжня незалежність не починається з "усього", вона починається з "нуля". Сьогодні. Через бруд, кров, піт, мозолі, могили... Зрештою, останні чотири роки – це лише верхівка «айсберга», з яким ми зіткнулися. Насправді ми двадцять сьомий рік перебудовуємо на нормальний будинок «казарму», споруджену радянськими архітекторами-деміургами. Вони, незалежно від задуму, вміли будувати тільки казарми…  Хмара пилу від нашого «будівництва» осідала довгі роки, заступаючи нам зір, і аж тепер простір довкола потрохи розвиднюється.  Стало видно людей, які відстоюють, впроваджують нове, підтримують, формують, будують, ризикують, не мовчать, не падають духом і не дають іншим, групуються, тягнуть гуртом, вірять… Разом ми збудували власну державу. Тепер треба поліпшувати її якість.