ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №51

Останнім часом спостерігаємо чергове розкручування так званого "мовного питання". З одного боку пишуть про те, що, мовляв, "хто не розмовляє українською — той не патріот", з іншого відповідають "да отстаньтє с вашей мовой, я русскоязычный патриот, а будете доставать - одним патриотом станет меньше".

Як на мене, обидві позиції невірні та шкідливі. З одного боку, я вважаю, що Україна повинна мати ОДНУ мову - українську. Можна, звичайно, розмірковувати про приклади Швейцарії з її п'ятьма державними мовами чи Канади з її двома державними, але на даному історичному етапі Україні доконче необхідно мати якнайбільше консолідуючих чинників, а українська мова якраз і є одним із таких чинників. Можна дозволити собі бодай п'ять мов, якщо ці мови не протиставляються одна одній. А у нас наразі так склалося, що українська та російська протистають одна одній автоматично, за фактом російської агресії. Вони борються одна з одною, отже — роз'єднують нас.  

  "Русскоязычные украинские патриоты" часто приводять арґумент: "Главноє нє на каком язикє говорит чєловєк — главноє чьто он при етом делаєт".

І ось тут в мене виникає просте питання: а що саме людина має  робити, аби хтось інший (скажімо,  поляк чи англієць), дивлячись на неї, зрозумів, що це українець/українка?

Якщо людина постійно говорить російською, пише російською, читає російською, дивиться фільми та телебачення російською, то чому хтось, дивлячись на неї зі сторони, має подумати, що це саме українець, а не росіянин?  

І коли я десь за кордоном побачу людину, яка говорить російською, то як я зрозумію, що це насправді мій земляк, з України? Паспорт у нього запитати треба? Зрештою, чому «за кордоном», зазвичай у Києві не завжди зрозумієш, а чи є українці хоч десь довкола? А якою мовою, на вашу думку, повинні спілкуватися українські чиновники/державні мужі та вчителі/викладачі? На мою — виключно українською.

До чого це я? А до того, що мова, якою ти спілкуєшся й якою споживаєш контент, і є ГОЛОВНОЮ ознакою твоєї приналежності не лише до тієї чи іншої інформаційної реальності, але й просто до тої чи іншої нації. 

 Я ні в якому разі не стаю на бік тих, хто вимагає від усіх та кожного негайно перейти на українську, погрожуючи та лаючись, якщо опонент цього зробити не хоче.   Проте, я вважаю, що російськомовні патріоти можуть собі дозволити проявити свій патріотизм ще й у такий спосіб — вивчати українську, намагатися спілкуватися українською. Бодай з помилками. Бодай через три паркани шкереберть. Але спілкуватися.

 Це не примус, це свідоме та, між іншим, вельми цікаве та захоплююче навчання. Це — прояв патріотизму, до того ж такий прояв, який принесе вам задоволення собою та співбесідниками.  До того ж, ваша російська таким чином все одно залишиться з вами - отже, у вас буде на озброєнні вже дві мови, які перестануть воювати одна з одною насамперед у вас в голові.  


Повернутися
12.01.2016
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...