105 років у вірі, любові та молитві

У родині Гринчуків усі довгожителі, але бабуся Юля побила рекорд: цьогоріч їй виповнилося 105 років! Попри поважний вік, довгожителька ще ходить сама, читає напам’ять вірші Шевченка, цікавиться політикою і щодня молиться за наших бійців. Нині вона мешкає зі своєю донькою Любою у селі Домаморич Тернопільського району. У Юлії Лук’янівни є четверо онуків, шість правнуків і троє праправнуків.

Народилася Юлія Гринчук 1 січня 1910 року у селі Котузів Теребовлянського району в сім’ї селян, вона була наймолодшою, четвертою дитиною.

– Мама розповідала, що в сім’ї її любили, – розповідає донька довгожительки Любов Мовчій. – Не призвичаювали до важкої роботи, шкодували...

Юлія закінчила чотири класи початкової школи у Котузові. Її захопленням був сільський аматорський театр. Грала головні ролі у багатьох українських виставах, не без гордості згадує, як їздили з постановками по навколишніх селах.

– Грати вистави нам ніхто не забороняв, але дозвіл повинні були брати у старости, – згадує бабуся. – А ще на вистави приходили польські жандарми, наглядали, щоб, бува, не було політики. На зароблені кошти купували книжки до місцевої хати-читальні.

– А ви читали повісті Богдана Лепкого – “Батурин”, “Не вбивай”, “Мотря”, “Полтава”, “Над Десною”? — риторично запитує бабця Юлія. — Якщо ні, то обов’язково прочитайте. Історію треба вивчати… Я на своєму віку пережила аж чотири окупаційні режими: австрійський, польський, німецький та радянський, але завжди знала, що дочекаюся незалежної України.

У 21 рік Юля вийшла заміж за свого односельця Ізидора. Вони разом ходили до школи, часто на перервах Ізидор пригощав її грудочкою цукру, яку приносив із пасіки свого дядька.

– Батько був ковалем, вони з мамою дуже добре жили, – каже пані Люба. – Я не чула, щоб батько сказав мамі лихе слово. Він помер у 80 років, після того я забрала маму до себе.

Щодня багато часу бабця Юля проводить у молитві, майже не випускає з рук вервиці, їх у неї кілька.

– Я завжди щиро зверталася до Богородиці, і Вона завжди мене вислуховувала і допомагала, – каже Юлія Лук’янівна. – Моя сестра була монахинею, вона навчила мене в усьому довіряти Господу. І хоча на мою долю випали нелегкі випробування – я поховала молодшого сина і онуку, але не зламалася. На все воля Господня!

Якоїсь особливої таємниці довголіття Юлія Гринчук не має.

– Мама їсть те, що й ми, – каже пані Люба. – Вранці любить міцну чорну каву. Жодних особливих рецептів довголіття у неї немає, за життя лише раз лежала у лікарні – хворіла на черевний тиф.

– Якщо Господь стільки тримає мене на цьому світі, значить, я ще тут потрібна, – резюмує довгожителька.

 

Повернутися
19.03.2015
Категорія: Історія
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.