105 років у вірі, любові та молитві

У родині Гринчуків усі довгожителі, але бабуся Юля побила рекорд: цьогоріч їй виповнилося 105 років! Попри поважний вік, довгожителька ще ходить сама, читає напам’ять вірші Шевченка, цікавиться політикою і щодня молиться за наших бійців. Нині вона мешкає зі своєю донькою Любою у селі Домаморич Тернопільського району. У Юлії Лук’янівни є четверо онуків, шість правнуків і троє праправнуків.

Народилася Юлія Гринчук 1 січня 1910 року у селі Котузів Теребовлянського району в сім’ї селян, вона була наймолодшою, четвертою дитиною.

– Мама розповідала, що в сім’ї її любили, – розповідає донька довгожительки Любов Мовчій. – Не призвичаювали до важкої роботи, шкодували...

Юлія закінчила чотири класи початкової школи у Котузові. Її захопленням був сільський аматорський театр. Грала головні ролі у багатьох українських виставах, не без гордості згадує, як їздили з постановками по навколишніх селах.

– Грати вистави нам ніхто не забороняв, але дозвіл повинні були брати у старости, – згадує бабуся. – А ще на вистави приходили польські жандарми, наглядали, щоб, бува, не було політики. На зароблені кошти купували книжки до місцевої хати-читальні.

– А ви читали повісті Богдана Лепкого – “Батурин”, “Не вбивай”, “Мотря”, “Полтава”, “Над Десною”? — риторично запитує бабця Юлія. — Якщо ні, то обов’язково прочитайте. Історію треба вивчати… Я на своєму віку пережила аж чотири окупаційні режими: австрійський, польський, німецький та радянський, але завжди знала, що дочекаюся незалежної України.

У 21 рік Юля вийшла заміж за свого односельця Ізидора. Вони разом ходили до школи, часто на перервах Ізидор пригощав її грудочкою цукру, яку приносив із пасіки свого дядька.

– Батько був ковалем, вони з мамою дуже добре жили, – каже пані Люба. – Я не чула, щоб батько сказав мамі лихе слово. Він помер у 80 років, після того я забрала маму до себе.

Щодня багато часу бабця Юля проводить у молитві, майже не випускає з рук вервиці, їх у неї кілька.

– Я завжди щиро зверталася до Богородиці, і Вона завжди мене вислуховувала і допомагала, – каже Юлія Лук’янівна. – Моя сестра була монахинею, вона навчила мене в усьому довіряти Господу. І хоча на мою долю випали нелегкі випробування – я поховала молодшого сина і онуку, але не зламалася. На все воля Господня!

Якоїсь особливої таємниці довголіття Юлія Гринчук не має.

– Мама їсть те, що й ми, – каже пані Люба. – Вранці любить міцну чорну каву. Жодних особливих рецептів довголіття у неї немає, за життя лише раз лежала у лікарні – хворіла на черевний тиф.

– Якщо Господь стільки тримає мене на цьому світі, значить, я ще тут потрібна, – резюмує довгожителька.

 

Повернутися
19.03.2015
Категорія: Історія
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Люди діляться на багатих і бідних. При цьому і багатство, і бідність є випробуванням. Проте бідність — більш легкий, зручний хрест,  у той час як багатство — більш важкий. Науковці говорять навіть про гедонізм бідних — їм властиве переживання катарсису від своєї безумовної порядності порівняно із "вкраденими статками олігархів". При цьому цікаво, що "багаті", тобто всі ті, хто не сприймає себе «бідним», узагалі не оперують таким примітивним розшаруванням "багатий - бідний", тож дискурс протистояння «бідні-багаті» створюється самими бідними. Ознака, за якою «бідні» відносять тих чи інших людей до цих двох класів, є також примітивна - це самовизначення особистості: якщо людина радо себе зараховує до бідних, то це "наш!", і саме в цей момент запускається полум'яна риторика "ми бідні - а вони багаті, та вони нам, бідним...".  Питання влади над своїм життям для бідного не стоїть - бо "владою користуються багаті, аби поневолювати бідних і робити їх ще біднішими".

На думку психологів, в людини грошей стільки, скільки вона дозволяє собі. Я б сформулював це так:  справжні багатство чи бідність не у гаманці, а в голові… Так звана бідність – це насправді невміння користуватися своїм багатством. Ми відкладаємо кошти «на чорний день», нові речі – «на потім». В результаті отримуємо життя з чорних днів, і це «потім» ніколи не настає. Відкрию вам таємницю: «потім» не існує. Є тільки зараз. А в ньому є люди, які як кремінь, або як губка, або ж як мед. Щоб отримати щось від людини-кременя, треба щосили  її стукати. Щоб отримати щось у людини-губки —  треба довго її тиснути. А людина-мед розливається для усіх сама…