ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №49

Минає рік. Рік, котрий відкрив нам очі на безліч речей. Ми підводимо підсумки прожитого і готуємо подарунки близьким. Хтось традиційно говорить, що це був важкий рік, і швидше б він скінчився, новий буде кращим і легшим. Хтось планує майбутнє свято, зосередившись виключно на ялинці та олів'є.  Хтось накуповує салютів, а хтось в окопі мріє, аби хоч на свято обійшлося без «салютів».

Ми часто собі обіцяємо почати з Нового року нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. Ми твердо збираємося підвести підсумки року, що минув, та запланувати свої майбутні успіхи. Але щоб почати нове життя, не обов’язково чекати бою новорічних курантів.  Чому нас так тягне почати нове життя саме з якогось «видатного» моменту? За п’ять хвилин до новорічного дива обіцяємо собі змінитися і кожен раз не виконуємо своїх обіцянок.

  Кожен рік ми називаємо новим, з надією, що  у ньому все буде по-іншому. Вирішуємо все «писати» заново, на чистому аркуші. Тільки помилки ті ж, і коми знову ставимо не там. Справа не в новому аркуші.

Не починайте з нового року нове життя. Все одно будуть і правильні рішення, і помилкові, і добрі новини, і сумні... Бо життя не змінюється з нового року. Воно змінюється, коли змінюємося ми самі. Тож добрих змін — і Україні, і в кожному з нас.


Повернутися
31.12.2015
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Незалежність нашої країни складається із нас, наших життів, наших вчинків і наших рішень. Незалежність це не дань і навіть не день. Не парад і не пишне свято.  Її можна порівняти хіба з повітрям – по справжньому незалежність можна відчути тільки тоді, коли її бракує, коли вони зникає або її у вас відбирають. Українці знають ціну незалежності.  Останні чотири роки ми засвоювали цей урок.

    Справжня незалежність не починається з "усього", вона починається з "нуля". Сьогодні. Через бруд, кров, піт, мозолі, могили... Зрештою, останні чотири роки – це лише верхівка «айсберга», з яким ми зіткнулися. Насправді ми двадцять сьомий рік перебудовуємо на нормальний будинок «казарму», споруджену радянськими архітекторами-деміургами. Вони, незалежно від задуму, вміли будувати тільки казарми…  Хмара пилу від нашого «будівництва» осідала довгі роки, заступаючи нам зір, і аж тепер простір довкола потрохи розвиднюється.  Стало видно людей, які відстоюють, впроваджують нове, підтримують, формують, будують, ризикують, не мовчать, не падають духом і не дають іншим, групуються, тягнуть гуртом, вірять… Разом ми збудували власну державу. Тепер треба поліпшувати її якість.