IВАН МАРЧУК: "Я НIЧОГО НЕ ЗНАХОДЖУ ПОЗИТИВНОГО В КРАЇНI. I ПРИТІМ ЛЮБЛЮ ЛЮДЕЙ, ЯКI ТУТ ЖИВУТЬ...”

 Знаменитий художник Iван Марчук готовий виїхати з України, бо не бачить перспектив у своїй країнi для наступних декiлькох поколiнь Народний художник України, лауреат Шевченкiвської премiї 12 рокiв прожив у свiтах i має з чим порiвняти нашi реалiї. Вiн є єдиним українцем, який входить до перелiку "100 генiїв сучасностi" за версiєю британського видання "The Daily". Його картини прикрашають десятки музеїв у всьому свiтi, а про життя i творчiсть художника вже видали три книжки. Iвана Степановича цiнують у Європi, США, Австралiї. Але на своїй землi генiй, на жаль, почувається чужинцем, пише газета "Експрес".

Чому?

- Вже рокiв зо п'ять маю "валiзовий" настрiй, - не приховує свого вiдчаю художник. - Здається, тiльки й чекаю якогось приводу, щоб виїхати з України. Але щось стримує, сам не знаю що... З'являється промiнчик надiї, що все в нас буде добре. Але лише на мить з'являється - i знову згасає. Бо розумiю: не буде. Щодня встаю на свiтанку, випиваю фiлiжанку кави, йду до кiоска по свiжий номер газети. Читаю i думаю: а краще б не читав того всього. Нема чим тiшитися. Випиваю фiлiжанку кави, йду до майстернi, починаю працювати. Iнодi до пiзнього вечора малюю - без обiду, вечерi. Не тому, що є натхнення, просто так звик. Утiкаю в свої свiти... Якраз iз натхненням менi зараз досить важко. Розумiєте, воно приходить тодi, коли бачиш довкола себе свiтло. А я бачу темряву i - жодних перспектив.

 -- Жалкуєте, що повернулися з емiграцiї? –

- Тепер розумiю: це була помилка. Я жив у Сiднеї, потiм у Торонто, в Нью-Йорку. Але тягнувся душею до України. Коли мене питали, навiщо повертаюся сюди, то казав: "Я повертався на свою землю, до моїх землякiв. Бо земля i держава - це рiзнi речi. Державу я нiколи не полюблю". I справдi, мене тiшить, коли проста вчителька малювання у моєму рiдному селi Москалiвка влаштовує у школi мистецьке свято, а я їду туди i плачу, мов дитина, вiд щастя. Коли зустрiчаю своїх сивочолих односельцiв, з якими до школи бiгав. Коли молодi люди приходять на мою виставку i годинами стоять бiля картин. Усього того менi дуже бракувало в емiграцiї. Але при тiм я жив у суспiльствi вiльних, спокiйних, натхненних людей. Тепер живу посеред бiди i нещастя. Посеред вiдчаю. –

- Iване Степановичу, але в країнi вiдбулася революція. Невже не вiрите у змiни на краще? –

- Хотiв би вiрити, але... Не з нашою владою це робити. Вiд самого початку я чомусь не плекав iлюзiй, що Янукович i його компанiя та злочинцi, причетнi до розстрiлiв на Майданi, будуть покаранi. Минуло два роки, i ми бачимо, що воно так. Усе це тягнеться дуже довго, цьому нiколи не буде краю. Я розчаровуюся у владi з кожним днем дедалі бiльше. Стiльки брехнi, цинiзму - жах! Тiльки вдають, нiби щось роблять насправдi. Простi люди у вiдчаї кладуть життя за свободу i краще життя. А чиновники та народнi обранцi лише воюють за крiсла i портфелi, аби й далi красти.

-- Що буде далi? –

- Те, що має бути. Ми, українцi, i надалi боротимемось за незалежнiсть. I з зовнiшнiм ворогом, i з внутрiшнiм. I ця вiйна добра та зла не закiнчиться нiколи. Здається, ми iсторично приреченi так жити. Таке враження, що хтось нас прокляв. Вдумайтесь: за 25 рокiв незалежностi кожна наступна влада була гiршою за попередню. У 1990 роцi до парламенту прийшли вчорашнi дисиденти, справжнi патрiоти, якi справдi горiли бажанням щось змiнити, і ми мали до них масу претензiй. Нам же треба було вiдразу й усього. Нас обурювало, що так довго йдемо до порядку i добробуту. Й ми обирали щоразу iнших, щоразу ненажерливiших пройдисвiтiв. Я був у вiдчаї, коли у 2010-му до влади прийшли бандюки без нацiонального корiння, без совiстi, без душi. I я думав, що гiршого вже не буває. Сьогоднi ж у полiтичнiй елiтi бачу цинiчних, пiдступних брехунiв. Нiчого не змiнилося. –

- Але їх вибрали ми? На кого нарiкати? –

- Це правда, ми самi мусимо змiнитися докорiнно, щоб мати порядних керманичiв. При всiй повазi до спiввiтчизникiв, яких щиро люблю, мушу сказати неприємну рiч. Я не бачив у жоднiй країнi свiту такого бруду, хамства, брехнi на побутовому рiвнi. Скрiзь смiття, скрiзь матюки, усi беруть або дають хабарi... Ми звикли так жити i навiть не усвiдомлюємо, в якiй ямi перебуваємо. Звичайне спiлкування мiж людьми - це вiдсутнiсть елементарної культури. Мене вражають такi речi. I я з жахом думаю про те, що має вирости кiлька поколiнь, щоб ми, українцi, змiнилися ментально. Та чи змiнимося? Я нiчого не знаходжу позитивного в країнi. Нiчого. I притім люблю людей, якi тут живуть. Менi болить серце за мою Україну. I все ж я жалкую, що повернувся. Менi дуже важко, повiрте...


Повернутися
27.12.2015
Категорія: Культура
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Незалежність нашої країни складається із нас, наших життів, наших вчинків і наших рішень. Незалежність це не дань і навіть не день. Не парад і не пишне свято.  Її можна порівняти хіба з повітрям – по справжньому незалежність можна відчути тільки тоді, коли її бракує, коли вони зникає або її у вас відбирають. Українці знають ціну незалежності.  Останні чотири роки ми засвоювали цей урок.

    Справжня незалежність не починається з "усього", вона починається з "нуля". Сьогодні. Через бруд, кров, піт, мозолі, могили... Зрештою, останні чотири роки – це лише верхівка «айсберга», з яким ми зіткнулися. Насправді ми двадцять сьомий рік перебудовуємо на нормальний будинок «казарму», споруджену радянськими архітекторами-деміургами. Вони, незалежно від задуму, вміли будувати тільки казарми…  Хмара пилу від нашого «будівництва» осідала довгі роки, заступаючи нам зір, і аж тепер простір довкола потрохи розвиднюється.  Стало видно людей, які відстоюють, впроваджують нове, підтримують, формують, будують, ризикують, не мовчать, не падають духом і не дають іншим, групуються, тягнуть гуртом, вірять… Разом ми збудували власну державу. Тепер треба поліпшувати її якість.