ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №47

Знаєте, за останні два роки нам дуже… пощастило. Ні, я не жартую і не ховаюся за «рожевими окулярами», намагаючись забути про усе, що нам довелося пережити. Ця війна змінила усіх нас і ми вже ніколи не будемо такими, якими були. Власне, в цьому нам і пощастило.

Війна не навчила нас ненавидіти. Вона навчила нас любити. По новому. По справжньому. Любити життя. Країну. Її минуле. Її майбутнє. Її людей — минулих і майбутніх. Навіть найбільше зло безсильне перед Любов’ю, яка тихо і ненав’язливо змінює нас на краще і дарує віру в те, що за кожен наступний день нашого життя слід боротися.

Війна навчила нас бути милосердними. Українці нині масово займаються благодійністю. До війни пожертви робив кожен п'ятий, нині майже кожен другий, порахували соціологи. Ще один позитив − українці навчилися допомагати не тільки грошима. Люди готові витрачати свій час і знання.

Нині часто можна почути: держава нам нічим не допомагає. Але тільки Людовик XIV говорив, що держава − це я, насправді держава − це ми, і це найголовніше. Щедрість - це ліки від страху. Коли ви проявляєте щедрість по відношенню до себе та інших, страх послаблює свою хватку. «Блаженніше давати, ніж брати — говориться у Біблії. — Хто скупо сіє, скупо буде жати; хто ж щедро сіє, той щедро жатиме»

Зимові свята є чудовою нагодою для того, щоби зробити подарунок – навіть тому, кого ти не знаєш особисто.  Це дні милосердя, доброти, всепрощення.

Мистецтво війни навчило нас мистецтва любові. А вона принесе нам мистецтво миру.  Недаремно ж у своїх листах до Миколая наші діти спершу просять миру, і вже аж потім — цукерок.


Повернутися
17.12.2015
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...