ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №47

Знаєте, за останні два роки нам дуже… пощастило. Ні, я не жартую і не ховаюся за «рожевими окулярами», намагаючись забути про усе, що нам довелося пережити. Ця війна змінила усіх нас і ми вже ніколи не будемо такими, якими були. Власне, в цьому нам і пощастило.

Війна не навчила нас ненавидіти. Вона навчила нас любити. По новому. По справжньому. Любити життя. Країну. Її минуле. Її майбутнє. Її людей — минулих і майбутніх. Навіть найбільше зло безсильне перед Любов’ю, яка тихо і ненав’язливо змінює нас на краще і дарує віру в те, що за кожен наступний день нашого життя слід боротися.

Війна навчила нас бути милосердними. Українці нині масово займаються благодійністю. До війни пожертви робив кожен п'ятий, нині майже кожен другий, порахували соціологи. Ще один позитив − українці навчилися допомагати не тільки грошима. Люди готові витрачати свій час і знання.

Нині часто можна почути: держава нам нічим не допомагає. Але тільки Людовик XIV говорив, що держава − це я, насправді держава − це ми, і це найголовніше. Щедрість - це ліки від страху. Коли ви проявляєте щедрість по відношенню до себе та інших, страх послаблює свою хватку. «Блаженніше давати, ніж брати — говориться у Біблії. — Хто скупо сіє, скупо буде жати; хто ж щедро сіє, той щедро жатиме»

Зимові свята є чудовою нагодою для того, щоби зробити подарунок – навіть тому, кого ти не знаєш особисто.  Це дні милосердя, доброти, всепрощення.

Мистецтво війни навчило нас мистецтва любові. А вона принесе нам мистецтво миру.  Недаремно ж у своїх листах до Миколая наші діти спершу просять миру, і вже аж потім — цукерок.


Повернутися
17.12.2015
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Тільки-но вляглася перша хвиля радості, котра піднялася довкола нашого першого олімпійського золота, як інтернетом відразу ж покотилася «зрада»: наш спортсмен-переможець обійнявся з володарем бронзи-росіянином, ще й обгорнув його українським прапором…  Цікаво, кого нині «розпинають» більше: нашого Абраменка в Україні за обійми з росіянином, чи росіянина – на його батьківщині - за те, що дався загорнути в наш прапор… Знаходяться уже й ті, хто чи то жартома, чи всерйоз пропонує російському спортсмену попросити політичного притулку в Україні (мовляв, якщо встигне до кінця Олімпіади, то будемо мати вже дві медалі) і ті, хто, відкричавши нашому спортсмену «Осанна», починають скандувати «Розіпни його»…

Поки ламаються списи і точаться суперечки, зверну вашу увагу на дуже символічну деталь: спортсмен, котрий переміг, накрив своїм (нашим, українським!) прапором того, хто програв… Зрештою, вам не треба пояснювати, чому представники Росії на цій Олімпіаді без прапорів – «безликі», майже як «їхтамнєти» на Донбасі… Я вірю у символічність цього жесту, яким Україна «покриває» Росію, так само, як і у великодушність переможців. А все решта - просто спорт.