ЦЕРКВА НА ВІСТРІ ІСТОРІЇ

У селі Вістря на Монастирищині є унікальний храм, якому 300 років

Омите водами Дністра, розкинулось у долині село Вістря Монастириського району. Шлях веде нас на високу гору. Серед старезних лип заховався дерев’яний храм Воскресіння Христового. Місце, де стоїть храм, - особливе. Старожили розповідають, що колись тут об’явилась Божа Матір. А на вершині гори било цілюще джерело.

 Історія самої церкви не менш цікава. Вона бере початок ще з 1754 року. Саме тоді дерев’яний храм перенесли до Вістрі із Бучацького району.

 Старожили і досі вважають її козацькою – і споруджена вона у такому стилі – невелика, схожа на каплицю. Цілком імовірно, що молились у храмі славні запорожці. А дерево, з якого побудувана церква, настільки міцне, що вистояло уже не одне століття.

 Церква Воскресіння Христового дивним чином не була пошкоджена у часі Другої світової війни. Старші люди розповідають, що від ворожих куль стародавній храм врятувала липа, що закрила його своїм крислатим гіллям. Ще довго потім на її стовбурі було видно сліди від пострілів.


Повернутися
13.12.2015
Категорія: Історія
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Сучасне життя —  лернейська гідра, яка щодня нарощує нові голови замість тих, що ми вчора з такими зусиллями зрубали. Порівняння «час – це гроші» в двадцять першому столітті остаточно втратило свою актуальність. Гроші більше не мають значення, а от час має. Його не заробиш, не вкладеш, не примножиш, не подаруєш, не накопичиш, не візьмеш в кредит і навіть не вкрадеш. Він знецінює наші ресурси, забирає шанси і постійно вкорочує нам віку, даючи поблажку хіба що до вину та пірамідам.

 Ми часто забуваємо, що час — єдина річ, якою ми не можемо керувати і тратимо купу часу на читання  трактатів  про тайм-менеджмент. Говорячи, що ми маємо час, ми плутаємо підмет та додаток…

Французький поет П’єр Буаст стверджував, що час часто вбиває тих, хто намагається вбити його. Тим часом українські неокласики впевнені, що за ставленням до нього (хоча, зрештою, не лише до нього) існує тільки два типи людей: перші сидять на березі річки і чекають, доки течією пропливе труп ворога, і другі – це ті, хто цих ворогів пускає за водою…  Хоча є ще й треті. Вони, власне, і є вороги.