Вишиванка долі Остапа Черемшинського

Остапа Черемшинського мешканцям Монастириська представляти зайве. Краєзнавець, етнограф, заслужений працівник культури України, лауреат кількох Всеукраїнських премій… А ще —  незмінний директор Велеснівського етнографічно-меморіального музею Володимира Гнатюка, який, власне, і з’явився у селі його стараннями і трудами. Усе своє життя, каже 79-річний Остап Черемшинський, він присвятив збору матеріалів про життя та творчий шлях українського етнографа, фольклориста та літературознавця Володимира Гнатюка.  

«Гнатюкові пощастило…

з Черемшинським»

— Понад півстоліття тому я вперше дізнався, що в моєму селі народився академік Володимир Гнатюк, — розповідає Остап Степанович. — З того часу я поставив собі за мету збирати матеріали про нього, навіть не думаючи про те, що може бути музей. Десь там у серці, в душі, жевріла така надія, але я ніколи не сподівався, що то буде такий справжній, великий музей, відвідування якого у багатьох відвідувачів просто перехоплює подих...» А подих тут і справді перехоплює… Цей музей «пасував» би не те, що Тернополю, йому позаздрили б навіть у столиці. А він — у скромному Велесневі, що на Монастириині, пообіч двох берегів річки Коропець.

6 червня 1961 року стало тим щасливим днем, відколи молоденький краєзнавець з Велеснева Остап Черемшинський почав збирати матеріали про свого славетного земляка. До осені 19673-го неподалік від місця, де жила родина Гнатюків, було споруджено спеціальний будинок. 1 вересня 1968 року етнографічно-меморіальний музей Володимира Гнатюка у Велесневі відчинив свої двері для відвідувачів. Упродовж усього періоду музей існував та й існує нині завдяки фанатизму та наполегливості незмінного директора Остапа Черемшинського та його рідної сестри Романи. Їм вдалося зібрати такі раритети, яким позаздрять світові музеї.  

Музеїв на Тернопільщині десятки, в Україні — сотні, проте такого, як музей Володимира Гнатюка у Велесневі, нема ніде. Відразу ж при вході нас  привітно зустрічає Остап Черемшинський у вишиванці. «Невже чекали гостей?» — запитую, адже завітали до Остапа Степановича у будній день. «Ні, я щодня так на роботу ходжу — у вишиванці, — пояснює чоловік. — Їх у мене стільки, що   якби кожного дня одягав іншу, за місяць ще б не повторився…»

  Вражає й інше: оглянувши експозицію і почувши захоплюючу розповідь директора, відчуваєш, ніби поспілкувався з самим Володимиром Гнатюком — українським етнографом, фольклористом, мовознавцем, літературознавцем, мистецтвознавцем, перекладачем та громадським діячем, якого свого часу вважали у Львові українським націоналістом номер два після Михайла Грушевського (тривалий час так вважала й радянська влада, і лише дивом збережені два листи Максима Горького до Гнатюка врятували зроблене великим українським народознавцем і дали змогу відкрити обласний музей).

Варто визнати, що Гнатюкові пощастило з Черемшинським, адже він, його справи живуть і будуть жити завдяки фанатизму та далекоглядності цього відданого українській справі чоловіка. Завдяки Остапові Степановичу музей Гнатюка має фонди, яким позаздрить будь-який світовий. Більше того, велеснівський ентузіаст міг би легко відкрити ще не один музей з умовною назвою „Гнатюк і друзі”, адже зібрав такі дивовижні оригінальні речі про його колег, яких немає в обласних і національних збірнях: Івана Франка, Соломії Крушельницької,  Михайла Грушевського, Олени Кульчицької, Лесі Українки...  Зроблене Гнатюком і збережене Черемшинським чекає вдячних нащадків.

І до тіла, і до душі

Недаремно народна мудрість гласить, що талановита людина талановита у всьому. Мандруючи музеєм, помічаю кілька десятків філігранно вишитих вигадливими візерунками сорочок. Виявляється, і це — справа рук Остапа Степановича. Важко повірити, що уся ця краса не намальована, а вишита, і що творили її лише різнобарвні нитки та безмежне терпіння і натхнення вишивальника… Подумалося: невже так може вишивати чоловік?!

Своїми унікальними роботами він довів, що вишивання не є привілеєм виключно жіноцтва. «Як на мене, у вишиванні не може бути розподілу на «чоловіче» та «жіноче», — переконаний Остап Степанович. — Це мистецтво підвладне усім, кому вистачає терпіння та натхнення за допомогою голки та нитки «малювати» на полотні дивовижні картини…»

 І без того незвичайне як для чоловіка захоплення — вишивка — переросло для чоловіка ще й у дуже своєрідне колекціонування. Великий знавець і поціновувач народних традицій свою першу вишивку хрестиком зробив ще у десять років і ось уже понад 70 років Остап Черемшинський вишиває. Коли навчався у четвертому класі, вишив першу, ще зовсім простеньку, сорочку. А потім чого тільки не вишивав - і рушники, і наволочки, і картини. Візерунки для вишивок чоловік ніколи не копіює звідкілясь, а завжди придумує сам. Його роботи експонувалися на районних, обласних та всеукраїнських виставках образотворчого і декоративно-прикладного мистецтва.

Відколи ж Україна стала незалежною, Остап Черемшинський  до кожної річниці цієї знаменної події вишиває собі спеціальну святкову сорочку. Наразі таких уже є двадцять три, а двадцять четверта, так би мовити, — в проекті… І так хочеться побажати цьому незвичайному чоловіку, аби вишиванка його долі була тільки зі світлих, веселих та яскравих кольорів.

 

Повернутися
12.03.2015
Категорія: Культура
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Незалежність нашої країни складається із нас, наших життів, наших вчинків і наших рішень. Незалежність це не дань і навіть не день. Не парад і не пишне свято.  Її можна порівняти хіба з повітрям – по справжньому незалежність можна відчути тільки тоді, коли її бракує, коли вони зникає або її у вас відбирають. Українці знають ціну незалежності.  Останні чотири роки ми засвоювали цей урок.

    Справжня незалежність не починається з "усього", вона починається з "нуля". Сьогодні. Через бруд, кров, піт, мозолі, могили... Зрештою, останні чотири роки – це лише верхівка «айсберга», з яким ми зіткнулися. Насправді ми двадцять сьомий рік перебудовуємо на нормальний будинок «казарму», споруджену радянськими архітекторами-деміургами. Вони, незалежно від задуму, вміли будувати тільки казарми…  Хмара пилу від нашого «будівництва» осідала довгі роки, заступаючи нам зір, і аж тепер простір довкола потрохи розвиднюється.  Стало видно людей, які відстоюють, впроваджують нове, підтримують, формують, будують, ризикують, не мовчать, не падають духом і не дають іншим, групуються, тягнуть гуртом, вірять… Разом ми збудували власну державу. Тепер треба поліпшувати її якість.