ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №45

Нас щодня обманює глянець: красиві паблік-сторі про раптовий «з-неба-на голову» успіх, безхмарні біографії  бізнесменів-нуворишів, модні журнали з порадами на кшталт «як легко…» - і далі підставляйте, що кому потрібно. Нам кажуть, що можна жити легко, легко досягати успіху. Ні, так не вийде. У реальному світі посередні зусилля ведуть до посереднього результату.  

Треба робити те, що правильно, а не те, що легко. Легке життя — все одно що порожнє. Насправді, щоб стати кимось, треба відмовитися від відмовок і робити більш важкі і складні речі, ніж всі інші. Треба вставати раніше, встигати більше, працювати швидше, зберігати усвідомленість, бути чесним з собою і багато інших непростих речей. Щоб бути сильним, доведеться щодня перемагати себе. Ніщо велике й цікаве ніколи не приходить із зони комфорту. На жаль, занадто багато з нас, висловлюючись метафорично, очікують свого корабля щастя не в порту, а на автобусній зупинці.  

 Для того щоб вийти на новий рівень, не потрібно годинами мріяти про те, як все буде класно. Не дозволяйте своїм мріям залишатись всього лиш мріями. Потрібні  максимальні зусилля. Максимальна жага вчитися. Максимальна дисципліна. Максимальне терпіння.  Максимальні плани. Максимальні переконання. Ніколи не запізно стати тим, ким ви здатні бути.


Повернутися
04.12.2015
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Незалежність нашої країни складається із нас, наших життів, наших вчинків і наших рішень. Незалежність це не дань і навіть не день. Не парад і не пишне свято.  Її можна порівняти хіба з повітрям – по справжньому незалежність можна відчути тільки тоді, коли її бракує, коли вони зникає або її у вас відбирають. Українці знають ціну незалежності.  Останні чотири роки ми засвоювали цей урок.

    Справжня незалежність не починається з "усього", вона починається з "нуля". Сьогодні. Через бруд, кров, піт, мозолі, могили... Зрештою, останні чотири роки – це лише верхівка «айсберга», з яким ми зіткнулися. Насправді ми двадцять сьомий рік перебудовуємо на нормальний будинок «казарму», споруджену радянськими архітекторами-деміургами. Вони, незалежно від задуму, вміли будувати тільки казарми…  Хмара пилу від нашого «будівництва» осідала довгі роки, заступаючи нам зір, і аж тепер простір довкола потрохи розвиднюється.  Стало видно людей, які відстоюють, впроваджують нове, підтримують, формують, будують, ризикують, не мовчать, не падають духом і не дають іншим, групуються, тягнуть гуртом, вірять… Разом ми збудували власну державу. Тепер треба поліпшувати її якість.