Кобзар, якого ми не знаємо

Радянська ідеологія сфальшувала усе: його біографію, “Кобзар”, листи і навіть щоденник. То ким ж насправді був чоловік, якого ми називаємо Тарас Шевченко?

Шевченко безмежно багатогранний: «дідусь у кожусі», так само, як і «франт-аристократ у фраку» — ганебно збіднюють образ Поета... Тому нині ми хочемо розвінчати міфи про Шевченка та  нагадати декотрі маловідомі факти з його біографії.

 * Тарас Шевченко, якого радянська пропаганда наполегливо подавала як «безродного кріпака», був вродженим аристократом. Одиниці на той час могли похизуватися такою доброю освітою у Петербурзькій академії. Шевченко першим в російській імперії отримав звання академіка гравюри. Його твори свідчать про  інтелект, що випереджав його сучасників. Він один із перших по-своєму переписав біблійні і античні сюжети.

* Літературний геній Кобзаря розвинувся дуже рано. Коли вийшла перша збірка «Кобзаря», у якій  вже були поеми «Катерина», «Тарасова ніч», «Іван Підкова», балада «Тополя», вірші «Перебендя», «Нащо мені чорні брови... », Шевченкові було лише 26 років.   

*Більшість зображень Шевченка після заслання показують його в шапці і кожусі. Наприкінці 50-х років ХІХ століття українська діаспора Петербургу «пустила» моду на народний одяг. Багаті поміщики вважали «шиком» прогулятися столицею в кожусі. Тому такий вигляд поета - данина тогочасній моді. Насправді художник одягався дуже стильно і елегантно, бо ж крутився у вищих колах Петербурга. Коли Шевченка заарештували, на ньому був фрак, а він сам був чисто виголений і мав вигляд, ніби збирається на свято.

* «Нехай скромна, але своя хатина. І своя жінка», — про це все життя мріяв Тарас. Але мрія побудувати свою хату і свою сім’ю так і залишилася тільки мрією. З першим коханням — кріпачкою Оксаною Коваленко — розлучили їхні пани-господарі. Внучку останнього українського гетьмана Розумовського, княжну Варвару Рєпніну, яка захопилася талантом і поезією Шевченка й закохалася в нього на все життя, сам поет покохати не зміг...   На час знайомства їй було майже 40 років, йому – 29. У той час Шевченко кохав іншу – 20-річну поміщицю Ганну Закревську. Навіть присвятив їй дві поезії, хоча на загал, у “Кобзарі” є дуже мало віршів, присвячених жінкам. І, можливо, цей вибір був би вдалим, але Закревська була заміжня…

*19-річна Ликера Полусмак — остання  Шевченкова любов (йому на той час було 44), яка обернулася моральною трагедією для поета. Неграмотна Ликера й близько не уявляла, з ким звела її доля і зрадила поета із найнятим ним же для неї репетитором. Від серцевого удару поет згодом уже не оправиться… Багато років по Тарасовій смерті одягнута в чорне стара жінка приїде на його могилу до Канева і залишить запис: “13 травня 1905 року приїхала твоя Ликера, твоя люба, мій друже. Подивись, подивись на мене, як я каюсь…”

* Як відомо, Шевченко помер на чужині, у Петербурзі, але за два роки  царський уряд нарештi дозволив перевезти домовину з прахом Шевченка в Україну. Процесія рушила через всю Росiю з пiвночi на пiвдень: де потягом, де кiньми чи й волами, де пароплавом, а де i просто на руках - до Канева, де мрiяв оселитися поет i дожити свого Богом визначеного вiку. Перевезення домовини тривало 14 дiб.

 

Повернутися
12.03.2015
Категорія: Культура
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Незалежність нашої країни складається із нас, наших життів, наших вчинків і наших рішень. Незалежність це не дань і навіть не день. Не парад і не пишне свято.  Її можна порівняти хіба з повітрям – по справжньому незалежність можна відчути тільки тоді, коли її бракує, коли вони зникає або її у вас відбирають. Українці знають ціну незалежності.  Останні чотири роки ми засвоювали цей урок.

    Справжня незалежність не починається з "усього", вона починається з "нуля". Сьогодні. Через бруд, кров, піт, мозолі, могили... Зрештою, останні чотири роки – це лише верхівка «айсберга», з яким ми зіткнулися. Насправді ми двадцять сьомий рік перебудовуємо на нормальний будинок «казарму», споруджену радянськими архітекторами-деміургами. Вони, незалежно від задуму, вміли будувати тільки казарми…  Хмара пилу від нашого «будівництва» осідала довгі роки, заступаючи нам зір, і аж тепер простір довкола потрохи розвиднюється.  Стало видно людей, які відстоюють, впроваджують нове, підтримують, формують, будують, ризикують, не мовчать, не падають духом і не дають іншим, групуються, тягнуть гуртом, вірять… Разом ми збудували власну державу. Тепер треба поліпшувати її якість.