Кобзар, якого ми не знаємо

Радянська ідеологія сфальшувала усе: його біографію, “Кобзар”, листи і навіть щоденник. То ким ж насправді був чоловік, якого ми називаємо Тарас Шевченко?

Шевченко безмежно багатогранний: «дідусь у кожусі», так само, як і «франт-аристократ у фраку» — ганебно збіднюють образ Поета... Тому нині ми хочемо розвінчати міфи про Шевченка та  нагадати декотрі маловідомі факти з його біографії.

 * Тарас Шевченко, якого радянська пропаганда наполегливо подавала як «безродного кріпака», був вродженим аристократом. Одиниці на той час могли похизуватися такою доброю освітою у Петербурзькій академії. Шевченко першим в російській імперії отримав звання академіка гравюри. Його твори свідчать про  інтелект, що випереджав його сучасників. Він один із перших по-своєму переписав біблійні і античні сюжети.

* Літературний геній Кобзаря розвинувся дуже рано. Коли вийшла перша збірка «Кобзаря», у якій  вже були поеми «Катерина», «Тарасова ніч», «Іван Підкова», балада «Тополя», вірші «Перебендя», «Нащо мені чорні брови... », Шевченкові було лише 26 років.   

*Більшість зображень Шевченка після заслання показують його в шапці і кожусі. Наприкінці 50-х років ХІХ століття українська діаспора Петербургу «пустила» моду на народний одяг. Багаті поміщики вважали «шиком» прогулятися столицею в кожусі. Тому такий вигляд поета - данина тогочасній моді. Насправді художник одягався дуже стильно і елегантно, бо ж крутився у вищих колах Петербурга. Коли Шевченка заарештували, на ньому був фрак, а він сам був чисто виголений і мав вигляд, ніби збирається на свято.

* «Нехай скромна, але своя хатина. І своя жінка», — про це все життя мріяв Тарас. Але мрія побудувати свою хату і свою сім’ю так і залишилася тільки мрією. З першим коханням — кріпачкою Оксаною Коваленко — розлучили їхні пани-господарі. Внучку останнього українського гетьмана Розумовського, княжну Варвару Рєпніну, яка захопилася талантом і поезією Шевченка й закохалася в нього на все життя, сам поет покохати не зміг...   На час знайомства їй було майже 40 років, йому – 29. У той час Шевченко кохав іншу – 20-річну поміщицю Ганну Закревську. Навіть присвятив їй дві поезії, хоча на загал, у “Кобзарі” є дуже мало віршів, присвячених жінкам. І, можливо, цей вибір був би вдалим, але Закревська була заміжня…

*19-річна Ликера Полусмак — остання  Шевченкова любов (йому на той час було 44), яка обернулася моральною трагедією для поета. Неграмотна Ликера й близько не уявляла, з ким звела її доля і зрадила поета із найнятим ним же для неї репетитором. Від серцевого удару поет згодом уже не оправиться… Багато років по Тарасовій смерті одягнута в чорне стара жінка приїде на його могилу до Канева і залишить запис: “13 травня 1905 року приїхала твоя Ликера, твоя люба, мій друже. Подивись, подивись на мене, як я каюсь…”

* Як відомо, Шевченко помер на чужині, у Петербурзі, але за два роки  царський уряд нарештi дозволив перевезти домовину з прахом Шевченка в Україну. Процесія рушила через всю Росiю з пiвночi на пiвдень: де потягом, де кiньми чи й волами, де пароплавом, а де i просто на руках - до Канева, де мрiяв оселитися поет i дожити свого Богом визначеного вiку. Перевезення домовини тривало 14 дiб.

 

Повернутися
12.03.2015
Категорія: Культура
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...