ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №44

Вам не буває страшно? Чи не щодня новини із телевізора, газет і «містечкового радіо» переконують нас, що світ — і ми разом з ним — на порозі нового апокаліпсису.  Війна та її незмінні супутники — смерті десятків-сотень-тисяч людей — і справді все ближче і ближче. Ось уже який день-місяць-рік нам доводиться жити так, ніби завтра — нема… Ніби завтра війна. І як жити?

 Іноді відчуття завтрашньої війни сильно заважає жити сьогодні. Очікування смерті — як дамоклів меч. Кожен день не може бути хорошим, але є щось хороше в кожному дні.

Досить чекати,  коли закінчите інститут,  коли почнете працювати, коли підете на пенсію, коли одружитеся, коли розведетеся, коли народяться діти, коли виростуть діти... Не чекайте вечора п'ятниці, ранку неділі, покупки нової машини, нової квартири. Не чекайте весни, літа, осені, зими. Хвилини щастя — дорогоцінні, це не кінцевий пункт подорожі, а, власне, сама подорож. Працюйте не тільки заради грошей, любіть не в очікуванні розставань. Найжахливіша помилка, яку ви можете зробити — це все життя гнатися за цілями, не помічаючи як повз вас пробігає ваше життя .

Живіть так, ніби завтра війна. Але сьогодні — живіть же.


Повернутися
28.11.2015
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Незалежність нашої країни складається із нас, наших життів, наших вчинків і наших рішень. Незалежність це не дань і навіть не день. Не парад і не пишне свято.  Її можна порівняти хіба з повітрям – по справжньому незалежність можна відчути тільки тоді, коли її бракує, коли вони зникає або її у вас відбирають. Українці знають ціну незалежності.  Останні чотири роки ми засвоювали цей урок.

    Справжня незалежність не починається з "усього", вона починається з "нуля". Сьогодні. Через бруд, кров, піт, мозолі, могили... Зрештою, останні чотири роки – це лише верхівка «айсберга», з яким ми зіткнулися. Насправді ми двадцять сьомий рік перебудовуємо на нормальний будинок «казарму», споруджену радянськими архітекторами-деміургами. Вони, незалежно від задуму, вміли будувати тільки казарми…  Хмара пилу від нашого «будівництва» осідала довгі роки, заступаючи нам зір, і аж тепер простір довкола потрохи розвиднюється.  Стало видно людей, які відстоюють, впроваджують нове, підтримують, формують, будують, ризикують, не мовчать, не падають духом і не дають іншим, групуються, тягнуть гуртом, вірять… Разом ми збудували власну державу. Тепер треба поліпшувати її якість.